Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Стрибнув і зразу попав у лапи царських слуг. Привели вони його до царя і почали допитувать, хто він і що він:
Парубок і каже їм:
— Плавав по морю з кораблями, був далеко за синім морем, плавав океаном, але це якось напала на нас кит-риба й проковтнула усі наші дванадцять кораблів, а я був на палубі, то разом з водою, що б'є фонтаном з голови кит-риби, потрапив наверх і жив на її спині, аж поки вона дійшла до берега.
Повірив цар такому оповіданню і відпустив його на волю.
Довго блукав парубок по чужій стороні, розвідав її добре, навчився чужої мови, узнав дещо, а потім повернувся тим же шляхом назад. Приїхав до Марка і все розказав, що знав про край за синім морем. Злякався Марко такого завзяття, осідлав коня і поїхав до поромщика, щоб покарати його за невірну службу.
Приїжджає, а поромщик ніяк не може до берега причалити і просить Марка взятись за весло і помогти. Тільки взявся Марко за весло, дід вискочив з порому, а Марко залишився на перевозі. Весло те було таке, що хто візьметься за нього, то вже з рук не випустить, аж поки не надійде час зміни.
З того часу став Марко перевізником, а парубок роздав усе його багатство бідним, і стали ті бідні жити-поживати та добра наживати.
Про вперту жінку
Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:
— Так буде, як я знаю, а не так, як ти…
Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:
— Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…
Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:
— Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.
— А господарство як? Залишиться на пропало?
— Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.
На другий день збирається до міста чоловік не сам — збирається і жінка. Просить він:
— Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.
– І ти лишайся, бо ти ґазда.
Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити — йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:
— Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?
— Та нікого.
Перейшли люди на той бік, а він каже:
— Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.
— А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.
— Як йдеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.
— Таки скочу. І що мені зробиш?
— Та спам'ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.
Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п'ятками блиснула.
Люди на березі аж в долоні сплеснули.
— Ого, чоловіче, ти вже повдовів!
Але чоловік не говорив ні слова.
І з кожним таке буває, хто розуму не має.
Про ґазду і леґеня, який біду глядав
Жив собі чоловік, а в нього був син, який все хотів знати. Прийшов час — отець має податок платити.
— Се біда прийшла, — каже отець.
— А що таке біда? — звідує син. — Яка вона?
— Біда та й усе.
Але сину того мало.
— Йду я біду глядати, — каже.
– Ідеш то йди, — пристав на те отець. Дав синові коня, грошей і пустив у світ біду глядати.
А то було зимою. Сів син на коня і — в дорогу. Їде й видить: жона пере у прорубі шмаття. Звідує її:
— Чи знаєте, добра жіночко, де біда?
— Ще би-м не знала. Тут біда!
— Де?
— У прорубі, — показує жона, бо то дуже тяжка робота — зимою шмаття прати.
Але леґінь не зрозумів. Дивиться в проруб — нічого не бачить.
— А кедь залізу в проруб, чи увижу її? — звідує жону.
— Ой-йой!
Роздівся він до спідніх гатей та — шубовсь у воду. Жона як увиділа, що леґінь ніби не сповна розуму, пішла подалі від біди. Забрала з собою і одежу леґеневу, і коня.
Виліз він із прорубу — так нічого там і не увидів. Зуб на зуб не попадає, а одежі немає. І коня не бачить. Що робити? Треба бігти в село, бо замерзне. Прибіг до крайньої хижі та — в сіни. А спідні гаті на ньому стали, мов луб. Дрижить нещасний, як би ним електрика била. «Йду до хижі, — думає, — що буде, то буде». Зайшов до хижі, а там нікого. Він гаті мокрі стягнув, ухопив суху верету й обвився нею. Чує: хтось здубонів у сінях. Він — хоп під постіль.