Тягар пристрастей людських

33

Філіп не міг викинути з голови історію міс Вілкінсон. Попри те що жінка змовкла на півслові, було очевидно, що саме вона мала на увазі, і хлопця це трохи шокувало. Таке могла дозволити собі заміжня жінка (він прочитав чимало французьких романів і знав, що у Франції весь час таке трапляється), але міс Вілкінсон була англійкою, до того ж незаміжньою, а її батько був священиком. Кері вразила думка, що студент-художник, можливо, був не першим і не останнім із її коханців, і йому аж подих перехопило: він ніколи не дивився на міс Вілкінсон із такої перспективи; здавалося просто неможливим, що хтось за нею упадатиме. Через свою наївність він не сумнівався у її словах так само, як не сумнівався в прочитаному в книжках, і гнівався, що такі дивовижні речі ніколи не траплялися з ним. Було навіть принизливо, що він не матиме про що розповісти, якщо міс Вілкінсон випитуватиме про його пригоди в Гейдельберзі. Щоправда, Філіп мав непогану уяву, але сумнівався, що зможе переконати жінку, що з головою поринув у гріх; хлопець читав, ніби в жінок чудова інтуїція, тож вона могла легко помітити, що він прибріхує. Від думки, що міс Вілкінсон тишком сміятиметься з нього, Кері зашарівся, як мак.

Міс Вілкінсон грала на піаніно і співала дещо стомленим голосом, але її пісні, написані Массне[105], Бенджаміном Ґоддаром та Авґустою Голмс[106], Філіп чув уперше, тож вони вдвох провели чимало годин за інструментом. Одного дня жінка поцікавилася, чи є у нього голос, і наполегливо попросила спробувати заспівати щось. Повідомивши, що у Філіпа приємний баритон, міс Вілкінсон запропонувала давати йому уроки. Спочатку, як завжди, знітившись, він відмовився, але жінка не здавалася й щоранку в зручний час після сніданку годину займалася з ним. Міс Вілкінсон мала природний хист до вчителювання, і було зрозуміло, що гувернантка з неї вийшла досконала. Жінка мала свої методи й була наполегливою. Попри те що французький акцент став частиною її натури і вже нікуди не зникав, уся її солодкоголосість випаровувалася, щойно починався урок. Тут не було часу на дурниці. Голос міс Вілкінсон ставав дещо владним, вона інстинктивно забороняла неуважність і виправляла недбалість. Жінка знала, чого прагнула, і змушувала Філіпа співати гами та вправи.

Коли урок закінчувався, міс Вілкінсон без жодних зусиль починала звабливо всміхатися, її голос знову був м’яким і заворожуючим, однак Філіп не міг так легко перестати бути учнем, як вона вчителькою. Тепер образ жінки суперечив враженню, яке склалося у нього від її історій. Він придивлявся до неї уважніше. Увечері міс Вілкінсон подобалася Філіпу більше, ніж зранку. Вранці на обличчі виднілися зморшки, а шкіра на шиї вже трохи обвисла. Йому хотілося, аби жінка якось це приховувала, але спекотна погода змушувала носити блузки з глибоким вирізом. Міс Вілкінсон страшенно полюбляла білий одяг, однак уранці він їй не пасував. Увечері жінка часто мала дуже привабливий вигляд, вона одягала ошатну, мало не вечірню сукню і гранатове намисто на шию; мереживо на грудях та ліктях додавало приємної м’якості, а запах її парфумів хвилював своєю екзотичністю (у Блекстейблі всі користувалися тільки одеколоном, до того ж лише в неділю або страждаючи від головного болю). У такі миті жінка виглядала по-справжньому молодою.