Тягар пристрастей людських

— Вам слід поїхати до Франції. Чому б не пожити рік у Парижі? Ви б вивчили французьку, і вона б deniaser[97] вас.

— Що це таке? — перепитав Філіп.

Жінка хитро засміялася.

— Вам доведеться пошукати в словнику. Англійці не знають, як поводитися з жінкою. Вони такі сором’язливі. Сором’язливий чоловік виглядає смішно. Вони не знають, як упадати за кимось. Вони навіть не можуть сказати жінці, що вона чарівна, так, аби не виглядати при цьому дурнями.

Філіп відчув себе недолугим. Вочевидь, міс Вілкінсон очікувала, що він поводитиметься геть інакше; і він радо сказав би їй галантні та дотепні слова, але ніщо не спадало на думку. А коли нарешті необхідні слова знайшлися, хлопець занадто злякався виставити себе дурником і так нічого й не сказав.

— Ох, я люблю Париж, — зітхнула жінка. — Але довелося переїхати до Берліна. Я залишалася у Фойо, поки дівчата не повиходили заміж, а потім не могла знайти нову роботу, аж раптом підвернулося місце в Берліні. У родичів мадам Фойо. І я погодилася. У Парижі в мене була невеличка квартирка на cinqueme[98] на рю Бреда: той район не можна назвати респектабельним. Ви ж знаєте про рю Бреда — ces dames[99], розумієте?

Філіп кивнув, не здогадуючись, що вона має на увазі, але підозрюючи, що може здатися жінці справжнім неуком, і палко бажаючи уникнути цього.

— Але мене це не займало. Je suis libre, n’est-ce-pas?[100] — Вона страшенно полюбляла розмовляти французькою, і це їй справді добре вдавалося. — Якось зі мною там трапилася така цікава пригода.

Жінка на хвилинку змовкла, і Філіп наполіг, аби вона продовжувала.

— Ви ж не розповідаєте мені про свої любовні пригоди в Гейдельберзі, — пожалілася вона.

— Вони були не такими захопливими, — заперечив він.

— Навіть не знаю, що сказала б місіс Кері, якби дізналася, про що ми тут з вами балакаємо.

— Ви ж не думаєте, що я розповім їй.

— Пообіцяйте, що мовчатимете.

Коли хлопець заприсягся, міс Вілкінсон розповіла йому, як один студент-художник, що жив над нею… Тут жінка урвала себе.

— Чому б вам не повчитися на художника? Ви так гарно малюєте.

— Недостатньо добре, щоби бути художником.

— Нехай інші вирішують. Je m’y connais[101], і я вірю, що з вас вийде видатний митець.

— Можете собі уявити обличчя дядька Вільяма, коли я раптом скажу йому, що збираюся поїхати в Париж учитися на художника.

— Ви сам собі господар, хіба не так?

— Ви заговорюєте мені зуби. Будь ласка, розповідайте далі свою історію.

Міс Вілкінсон засміялася і продовжила оповідь. Вона кілька разів зустрічала студента-художника на сходах, але не звертала на нього особливої уваги, хоча й помітила, що хлопець має гарні очі й дуже ввічливо поводиться. А одного дня вона знайшла під своїми дверима листа від нього. Художник зізнавався, що вже кілька місяців обожнює її і навмисне чекає на сходах. Ох, це був чарівний лист! Звісно ж, вона не відповіла, але він полестив би будь-якій жінці. А наступного дня прийшов інший лист! Він був надзвичайним, пристрасним і зворушливим.