Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

За відсутності національного аналітичного мислення на перших порах не було видно, що письмо Марка Вовчка закладає в психоісторію української літератури потужну садомазохістську модель, яка має глибинну сексуальну основу, а тому вражає сучасників і може спричинити перверсивність українського письма. До речі, від цієї ерогенної перверсивності українську літературу порятував П. Куліш.

Невипадково «батьками» і вчителями М. Вілінської після Т. Шевченка та П. Куліша стали російські народники — Д. Писарєв, М. Добролюбов. Розвінчуючи російське народництво в українському літературознавстві, С. Павличко не врахувала, що це розвінчання потрібно починати з психологічного аналізу творчості Марка Вовчка та її суспільного впливу. Адже власне садомазохістською інфекцією російського народництва буде заражена й українська література, яка розвивалася в тіні російської культури.

Імітація Марка Вовчка вперше була розвінчана у зв’язку з її перекладацькою діяльністю. Історія з перекладом казок Г. Андерсена виявить на тлі характерної для М. Маркович недбалості і маскування акторський обман[369] (перекладами займалася А. Малишева, а вона лише редагувала їх, видаючи за свої). Найзлобніші слова адресуватимуть Марку Вовчку, як констатуватиме Б. Лобач-Жученко, її російські «сестри по перу» — Н. Тучкова-Огарьова, К. Юнге, Н. Шалікова, Т. Пассек[370]. Усе це вплине на рецепцію Марка Вовчка в Україні, спричинить її сімейне усамітнення. П. Куліш звернеться до історика української літератури Е. Огоновського з проханням, щоб він включив в «Історію літератури руської», яка публікувалася у львівському журналі «Зоря» на початку 90-х років XIX ст., факт про те, що оповідання Марка Вовчка написані у співавторстві з Марковичем. Однак це «викриття» звучало скоріше емоційно, ніж аналітично. Коли Куліш просив Огоновського, щоб в історії української літератури «Народні оповідання» були подані як спільне надбання Марка Вовчка й О. Марковича, російська преса звернулася до Марка Вовчка з пропозицією розкрити таємницю творчості маловідомою їй українською мовою, тобто викрити Куліша, від чого вона відмовилася. Наприкінці життя Марії Лобач її псевдонім «Марко Вовчок» здавався страхітливим прізвиськом, про що свідчить відповідь сину, який намагався повернути свою матір до творчості, знову стати Марком Вовчком: «Лист твій поглибив похмурий стан мого духу, тобто власне не лист, а пропозиція поставити замість імені доктора — Марко Вовчок. Скажу тобі, що більшої образи і прикрості мені неможливо зробити, як витягаючи знову на світ це ненависне мені прізвисько. Я ніби знову переживаю всю гидоту, всі пережиті страждання, коли зустрічаю випадково де-небудь це прізвисько. Так, запам’ятай це: неможливо мені зробити більших образ і прикрості, ніж, сприяючи тим чи іншим шляхом, вивести знову це прізвисько, примусити його повторювати — з хвалою чи лайкою — все одно. Якщо я коли-небудь стала би працювати по-колишньому, то лише незалежно від колишнього прізвиська»[371]. Закономірно, що Марія Лобач у своєму українському минулому переживала неусвідомлену ганьбу за фальшиву гру. Намагання В. Агеєвої розвінчати на цьому факті П. Куліша, який нібито нагородив М. Вілінську невідповідною до її сутності «вовчою» семантикою, є тенденційно феміністичним[372].