Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Образ панночки в «Інститутці» доповнює москаль, що почуває себе цілком комфортно у садомазохістському полі служіння. Він не розуміє нарікань Прокопа, Назара, а Устині радить: «А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!..»[358]. Тобто у повісті Марка Вовчка на несвідомому рівні (оскільки йдеться про неусвідомлену імітацію) відбувається яскраве розрізнення українських і російських психотипів.

Натуралізм стилю Марка Вовчка робить її оповідання життєво виразними, але в ідеологічному плані — амбівалентними: тут струменить живе українське мовлення, що рветься на свободу, поєднане водночас з іншим голосом, що робить тексти приховано патологічними, соціально небезпечними у ситуації неусвідомленості, адже у них на несвідомому рівні закладається яскраво виражений ерогенний садомазохістський комплекс, що у проекції на соціальний світ розподілятиме його на гнобителів і гноблених — поза аналізом російського імперіалізму.

Французький письменник П. Меріме, ознайомившись з народними оповіданнями у перекладі Тургенєва, писав йому 12 червня 1860 р.: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того ж вони, по-моєму, повинні пробудити кріпаків випустити киші своїм панам. У нас їх прийняли би за проповідь соціалізму, і добропорядні люди, які бажають не бачити кровоточиві рани, вжахнулися б»[359].

«Кровоточивість» письма Марка Вовчка вражала і деяких росіян. Так, редактор журналу «Російський вісник» М. Катков оповідання Марка Вовчка («Козачку», «Одарку» і «Горпину») назвав особливо різкими, такими, що «сіють смуту в душах»[360]. Знамениті тогочасні читачки по-своєму витлумачували ерогенну психосемантику повістей Марка Вовчка. М. Карташевська, прочитавши російськомовну повість «Ігрушечка», писала про неймовірну насолоду від тексту, зауважуючи при цьому: «Однак мені здається природніше було би не мордувати баришню; достатньо було б просто показати, як страждала її душа від такого оточення, пустого середовища, в якому вона не знаходила відповіді на свої душевні питання. Але про смерть — це вже занадто. Та й взагалі тут так зібралася одна смерть за іншою…»[361]. Однак саме ерогенний садомазохізм письма Маркович створює відчуття «живого» тексту, захоплює читачів. Після таких «живих» текстів, як «Ігрушечка», стверджувала В. Аксакова, все інше здавалося нудним і банальним[362]. Натомість «мордуюче» письмо Марії Маркович контрастувало з її люб’язним характером, що живить висновки про несвідому проекцію, сублімацію яскраво вираженої садомазохістської чуттєвості, яка й спонукала творчий потяг до символізації жахів російського кріпосництва.