Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Згоден, — визнав я нетерпляче. — Але я не розумію, навіщо ви це говорите.
Майор усміхнувся.
— Так рідко вдається відверто поговорити про деякі справи.
— Тільки тому?
— Ні. Мене цікавили також ваші погляди.
— І все?
— А ще я говорив, щоб збавити час.
— На жаль, час збавляє нам життя.
— Я вжив риторичний зворот. Але ж ви зрозуміли, про що йшлося…
— Ви чудово говорите польською мовою.
Майор кивнув і знову всміхнувся.
— Люблю цю країну, — признався він. — Я родом з Відня, але до війни довго жив у Польщі. Майже шість років. У Кракові вивчав славістику. Так само добре я говорю й по-російському.
— Розумію.
— В Польщі у мене багато друзів.
— Навіть тепер?
Майор завагався.
— Так, — відповів, подумавши хвильку. — І тепер теж. Незважаючи ні на що. Багатьох, правда, я втратив, але є й такі, котрі розуміють ситуацію і досі підтримують зі мною дружні стосунки. Мене це тішить. Я люблю вашу країну і глибоко поважаю ваш народ, незламний і гордий.
Я глянув на майора з інтересом, цей чоловік інтригував мене й водночас насторожував, у мене була підозра, що під цією маскою вишуканої чемності ховається хижий гравець, який тільки й жде слушного моменту, щоб кинути на стіл всі козирі; так я думав, але не надавав цьому великого значення, бо все ще мав над ним перевагу, а його монолог тільки посилив моє недовір’я і тривогу.
— Це вам не вдасться, майоре, — мовив я стиха.
— Що саме?
— Приспати мою чуйність.
Офіцер скривився.
— Нічого ви не зрозуміли, юначе, — сказав він з гіркою іронією. — Я міг вас знищити. Я все бачив. Коли ви сідали в цей вагон і я помагав вам покласти валізу на полицю, я знав, що ви поляк. І відразу здогадався, що ви за всяку ціну хочете уникнути зустрічі з поліцією. Я допоміг вам. Потім ви перейшли в інший вагон. Признаюсь, це мене дуже стурбувало. Я не був певен, що ви не вискочили з поїзда і що у вашій валізі немає бомби, яка може вибухнути у вагоні. Я заглянув у валізу. Те, що я там побачив, не було для мене несподіванкою. Я помилився тільки щодо призначення цього вантажу. Але я зрозумів, що ви сюди повернетесь. Досить було тільки сповістити інших пасажирів, моїх земляків, — і цей вагон став би для вас пасткою, з якої ви б уже не вирвались. Але я не зробив цього…
— Чому?! — сердито запитав я. — Чому ви цього не зробили?!
— Ви сьогодні вже вдруге про це питаєте.
— Так.
Майор знизав плечима.
— Видно, в мене є на те свої причини, — відказав лагідно.
— Може, ви не зробили цього тільки через своїх польських друзів?
Він усміхнувся.
— І це теж має значення, — відповів тихо. — Я саме їду до них. Вони запросили мене на свято. Ви розумієте, що це значить? Я проведу з ними святвечір.
— Боже мій, як зворушливо! — сказав я з неприхованою ненавистю. — Падлючі польські «патріоти» і солоденький сентиментальний німець за спільним святковим столом…
Майор зблід, суворо глянув на мене й насупився, якусь мить мені здавалося, що він зараз вибухне, але офіцер стримався, тільки низько схилив голову, а коли брав сигарету й закурював, я помітив, що руки в нього тремтять. «Чудасія, — думав я з подивом. — Що за дивний чоловік! А може, він каже правду? Коли так, не слід більше його дратувати. Адже ж невідомо, чи надовго вистачить людині доброї волі. Якщо я й далі його провокуватиму, у ньому прокинеться звір, і тоді все стане ще небезпечнішим. Добрий німець, чорти б його взяли! — подумки вилаявсь я. — Добрі польські «патріоти»! Падлючі, паскудні «патріоти»… Сидять собі вдома й чекають німецького майора, щоб сісти з ним за святковий стіл, а тисячі порядних хлопців мусять тинятись по світу в цю проклятущу завірюху. Мене теж чекають, — раптом подумав я розчулено. — Але із зовсім іншим настроєм. Вони страшенно непокояться і навіть не певні, що я взагалі повернусь. Ні я, ні вони — ми ніколи не знали, чи побачимося ще раз. Милі, дорогі люди! Як мені хочеться бути сьогодні з ними або ще хоч раз у житті їх побачити! Дівчатка, напевно, прикрашають ялинку. Їхня мати стоїть біля плити і з тривогою думає про мене. Жде. Якщо я повернусь, вона заплаче. Весь її страх і неспокій виллються в сльозах. «Патріоти», — подумав я з ненавистю. — Падлючі польські «патріоти». І ще цей сентиментальний, брехливий німець, який не бажає рішити мене тільки тому, що йому, бач, хочеться зі спокійним сумлінням сісти за святковий стіл».