Темнолесникове прокляття

— Їй потрібен час, — пояснив Чіпус, підходячи до Квінта. — Вона попала у блискунові лабета набагато раніше за тебе, хоча ви обоє були на волосинку від смерті. Я зробив для неї все, що міг.

Старий поплескав долонею по шкіряному бесагові.

— Вивчення лікарських рослин Темнолісу — одна з найдавніших землезнавчих наук. Подумай тільки, — додав він, похитавши головою, — певний час вашому життю загрожувала смертельна небезпека. Цей блискун-самітник — страшна, небезпечна тварюка…

— Він мене злапав, Квінте, — промовила Маріс тихим безбарвним голосом. Кожне слово давалося їй на превелику силу. — Попри всі свої зусилля, я не могла його здихатись…

— Він ішов твоїм слідом, — пояснив Квінт. — Зачув твою кров і… — Помітивши, як Чіпус сповільна хитає головою, він повернувся до нього. — Авжеж, так воно й було, — запевнив хлопець, — і тут це не первина. Та сама потвора переслідувала і мене, коли я був порізався.

— Блискун тебе переслідував, охоче вірю, — погодився Чіпус. — Як я тобі казав, він полює на здобич. Тільки не запах крові його веде.

— Ні? — спантеличився Квінт. — А що ж тоді?

— Твій страх, — відповів Чіпус. — Він іде на запах твого страху.

Квінт здригнувся, згадавши, які вони з Маріс були тоді налякані.

— Звісно, блискуна принаджує не тільки почуття страху, — вів далі Чіпус. — Це може бути й гнів, розчарування, заздрощі… Усі блискуни, байдуже, дрібні чи великі, чують чужі емоції.

Квінт енергійно закивав головою.

— Ми це помітили, правда, Маріс?

— Він переслідував мене, — пробуркотіла кволим голосом Маріс. — Я не могла його здихатись.

Квінт повернувся до Чіпуса.

— Щораз, як ми заходили в розмову, блискуни реагували начебто по-різному. Часами просто світилися. Часами спалахували і яскріли.

— Що дужче почуття, то яскравіше світло, — пояснив Чіпус. — Та найяскравіше світитися їх змушує чужий страх. — Він помовчав. — Бо саме чужий страх пробуджує в них голод.

— Голод, — повторив Квінт, і в голосі його забриніли нотки жаху.

— Вони годуються страхом, — пояснив Чіпус і похитав головою. — Хоча зазвичай блискуни схожі на… лісову мошву, ласу до волорогів. Вони абсолютно нешкідливі. Ужалити разів з кілька в потилицю, нагнати холоду — і нічого більше їм не треба. Як учений-землезнавець я займався вивченням блискунів тут, у кам’яних щільниках, ще у званні молодшого бібліотекаря, і вірте моїм словам… — він обвів поглядом муміфіковані тіла, розкидані по печері, — блискун-самітник не такий, як решта блискунів, що будь-коли…

— Це якесь страховисько! — простогнала Маріс, стрепенувшись. — Він мене переслідував… Злапав мене… Я не могла боротися… Я не могла ворухнутися… Не годна була спинити його, коли він розплющував мої повіки і засягав у мої думки. То була мука, Квінте! Така мука! — Вона замовкла і повернулася до Чіпуса, з кутиків її очей котилися сльози. — Якби ти вчасно не наспів…

— Але ж я наспів, — стиха мовив Чіпус. Він нахилився і взяв її за руку. — Тепер ти в безпеці.

Квінт занепокоєно нахмурився.

— А як ви нас знайшли? — поцікавився він. — Так само йшли за нами слідком?

Десь на споді його свідомості жевріла думка, що Великий Бібліотекар теж міг бути причетним до змови проти Найвищого Академіка. Та коли Чіпус Семиджерел і помітив недовірливі нотки у Квінтовім запитанні, то нічим цього не показав.

— Ні, не за вами, — відповів він сухим, шелестким, мов папір, голосом. — Я йшов за самим блискуном-самітником. — Він зітхнув. — Після Великої бібліотеки, кам’яні щільники для мене друга домівка — утечище від небознавців, що отам, нагорі. — Він звів очі в чорняву і посварився кулаком. — Та вже давненько я чую плітки, розмови про зниклих, про чудні підземні гуки та всілякі дивовижі, що кояться внизу. Кажете, вас переслідували. Так, ви тут такі не перші. Перші постерегли велетенського криваво-червоного блискуна і доповіли про побачене охоронці скарбниці. За їхніми повідомленнями, він не лише годувався страхом, а й, проникаючи крізь очі, пожирав кожне відчуття, кожен спогад, кожну гадку, залишаючи свою жертву спустошеною, висхлою, позбавляючи її навіть дихального інстинкту. Небознавці не брали до уваги цих вістей, вважаючи їх забобонами Темнолісу, але я знав краще, що до чого. А тепер знаєте і ви.

— Як вам вдалося відігнати його від мене? — поцікавився Квінт. — Ви його вбили?

— Чи вбив я його? — Чіпус скорботно похитав головою. — Ви зеленого уявлення не маєте про блискунів, — заявив він. — І чого вас тільки навчають в отій вашій школі!