Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Подекуди влаштовували милі безневинні вистави чи вечори «східних пісень», на які приходила міс Тілні. «Це було дивовижно, — згадувала Шула, її очі світилися, — у першому ряді сиділа уся верхівка, комендант Ландхаузер посередині, поруч з ним почесні гості — гестапівці. Ми не роздавали слова, тож вони поняття не мали, про що ми співаємо. Одна з пісень їм дуже сподобалася. Там були такі слова: “Хай живе народ Ізраїля! Ізраїль назавжди!” Ми співали на івриті, тож вони нічого не розуміли. Увесь перший ряд стоячи аплодував, вітав і просив нас заспівати ще. Це було дивовижно».

Вона засміялася: «Ми співали так голосно! Вони плескали так гучно! Справжня радість була в тому, що згодом вони про все дізналися і нам заборонили влаштовувати вистави!»

Шула з певною прихильністю згадувала Ландхаузера, власника готелю, який став комендантом табору, а під час Першої світової війни був військовополоненим, інтернованим до Англії. «Він любив утримуваних у таборі англійців, християн чи юдеїв, — пояснювала Шула. — Після визволення він дав мені свою картку і запросив до себе в гості».

Спершу, однак, художниця з осторогою поставилася до однієї дивної незаміжньої англійки — вона вимовляла її ім’я як «міс Тілней» — і була з нею обережною: «Міс Тілні працювала у комендатурі з документами і особистими справами інтернованих. Я боялася її, вона була підозрілою». Ця жінка була невизначеного віку, мала посивіле волосся, «дуже худа» і «відлюдькувата» дама, яка трималася сама собою і була дуже побожною. Вона була rétrécie — напруженою, замкнутою у собі. Шула переживала, що англійка може бути інформаторкою, і мала ще один клопіт: вона сподівалася зберегти у таємниці своє єврейське походження.

Стосунки з міс Тілні раптово змінилися влітку 1941 року. Шула розповіла про один несподіваний випадок: «Я йшла по коридору і помітила, що міс Тілні прямує до мене. Я нервувала, оскільки знала, що вона працює у комендатурі і я хотіла зберігати дистанцію між нами. Коли вона підійшла ближче, я стала ще більше хвилюватися. Тоді сталася дуже дивна річ. Коли ми порівнялися, вона клякнула, взяла мою руку і поцілувала її. Від цього я почувалася estomaquée — приголомшеною — і не знала, що робити чи казати. Тоді міс Тілні промовила: “Я знаю, що ви належите до народу, який врятує світ; ви — одна з обраних”».

Сидячи навпроти за ресторанним столиком, Шула подивилася на мене. «Чи ви усвідомлюєте як це було страшно?» — спитала вона. «Я сподівалася, — продовжувала художниця, — що ніхто не дізнається про мою таємницю, про те, що я була єврейкою, а ніякою не британкою. Можете собі уявити, як це було страшно, що це могло означати?» Вона боялася, що її запишуть до осіб без громадянства, з усіма відповідними наслідками — аж до депортації. Тоді міс Тілні сказала: «Не переживайте, я пригляну за вами, я зроблю все, щоб вас захистити». Це було дуже дивно. Для усіх інших бути євреєм означало небезпеку, але для міс Тілні це було чимсь особливим».

Шула замовкла, а тоді сказала: «Вона уособлювала протилежність до самих тих часів».

Міс Тілні приглядала за молодою жінкою. Згодом, після визволення, Шула дізналася, як вона врятувала Сашу Кравеца: «Ми були в дворі табору, вільні, вражені, на свого роду нейтральній землі під англійським контролем. Моя подруга «Кролик» [Мадлен Штейнберг] мало не втратила розум, коли євреїв перевели в інший готель, а тоді прибув транспорт до Аушвіца. Ми думали, що Сашу забрали. А тоді, раптом, через шість місяців, ми побачили його у дворі — блідий, виснажений, напівбожевільний, загнаний у глухий кут. Він був схожий на збожеволілого наркомана, але він був живий, врятований завдяки міс Тілні. А тоді ми дізналися, як вона його врятувала. Вона сказала йому дати сигнал, якщо буде новий транспорт. Після сигналу вона його покликала, щоб провести до себе, для цього він перебрався у жіночий одяг».