Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
У січні 1944 року комендант Ландхаузер перевів варшавських євреїв з готелю «Провіданс» до готелю «Бо-Сіт», відокремленого від решти. Це спричинило значне занепокоєння у таборі. У березні першу групу{255} з 169-ти варшавських євреїв повантажили на потяги «транспорту № 72», пункт призначення — Аушвіц. Серед них був поет Ісаак Кацнельсон, який сховав свої останні вірші у пляшці десь на території табору, їх потім знайшли. Один з цих віршів став дуже відомим: «Пісня про замордований єврейський народ»{256}.
Чинився опір. Кілька варшавських євреїв наклали на себе руки, вистрибнувши з верхніх поверхів готелю або прийнявши отруту. Інші намагалися втекти. Одним із них був молодий поляк Саша Кравец, який звернувся за допомогою до своєї вчительки англійської — міс Тілні. Я дізнався про це у Софки: з її «Автобіографії принцеси», книги Софки Скіпвіт, ще однієї інтернованої (яка, за щасливим збігом, була двоюрідною бабусею мого сусіда у Лондоні). У книзі розповідалося про зникнення Саші Кравеца незадовго до відправлення до Аушвіца: «Ми відчували, що міс Тілні, співробітниця комендатури середнього віку, яка була дуже близькою із Сашою, якимсь чином причетна до цього».{257}
Софка Скіпвіт мала рацію. Міс Тілні переховувала Сашу Кравеца понад шість місяців, аж до 18 вересня 1944 року, коли прийшли американські підрозділи. «Лише після того, як табір визволили, я дізналася, що він усі ці місяці ховався у її ванній кімнаті»{258}, — писала Софка. Один з інтернованих скаже братові міс Тілні Альберту, що його сестра «переймалася собою насамкінець»{259}, що вона зберегла паспорти кожного і, «страшенно ризикуючи… переховувала впродовж шістнадцяти тижнів молодого єврея, якого мали відправити у винищувальний табір у Польщі. Один з інтернованих видав її німцям, але, на щастя, її звинуватили у переховуванні дівчини, тож вона змогла заперечити звинувачення на свою адресу». Ще один з інтернованих розповів Альбертові, що порятунок Саші Кравеца був одним з «неймовірно відважних подвигів цієї війни»{260}, що він ніколи не зустрічав «такої сміливої, працьовитої жінки, яка не шкодувала себе для здійснення добрих вчинків». Міс Тілні була «однією з найхоробріших людей, яких я коли-небудь зустрічав».
Після визволення вона покинула табір у Віттелі однією з останніх, допомагаючи шостій армії США, а потім виконуючи обов’язки «секретарки і завідувачки»{261} у готелі «Ермітаж», який входив до групи відпочинкових готелів сьомої армії США (де про неї відгукувалися як про сумлінну, здібну, вигадливу і віддану). Далі попрямувала до Парижа і до баптистської церкви на проспекті Мен, прихопивши із собою майно деяких інших інтернованих. Згодом міс Тілні покинула Францію, щоб вирушити з місією до Південної Африки, де вона провела більшу частину 1950-х років. Після завершення своєї місіонерської діяльності переїхала до Флориди, щоб бути біля свого брата Фреда у Коконат-Ґроув (яскравого персонажа, якого 1955 року суддя Маямі визнав винним у поштовому шахрайстві і постановив зупинити продаж його підроблених «напоїв для культуристів» під маркою «Vi-Be-Ion» — суміші з пивних дріжджів і овочевої приправи). «Вони разом відпочивали тут у Коконат-Ґроув», — пояснювала Джермейн Тілні, «д-р Тілні, п. Атлас і Елсі».
Міс Тілні померла 1974 року, її документи знищено. Я не міг знайти, де її поховано, тож звернувся по допомогу до редактора некрологів «Маямі Геральд». Вона зробила кілька запитів і встановила, що міс Тілні було кремовано, а попіл розвіяли над затокою Біскейн.
Немає жодних свідчень про те, щоб вона комусь розповідала про Відень і Віттель — ні у Серрей Чепл, ні у Флориді.
Кілька інших інтернованих, про яких згадує Софка, були ще живі. Я знайшов художницю Шулу Троман, якій йшов дев’яностий рік. Вона була інтернованою у Віттелі впродовж трьох років, до 1944 року. Мешкала Шула у маленькому селищі Плумільйо у Бретані, на віддалі невеличкої прогулянки пішки від Атлантичного океану. Ми зустрілися у Парижі, в її улюбленому ресторані «Ше Мар’ян» на вулиці Розьє, у кварталі Маре. Вона з’явилася у яскраво-червоному вбранні, із широкою усмішкою і була сповнена енергії. Викликала почуття захоплення. Мабуть, це найкраще мало б описати моє перше враження від Шули, і воно не зникало.
Шулу було інтерновано до Віттеля внаслідок канцелярської помилки. Мешкаючи у маленькому французькому селі, вона пішла отримувати посвідчення особи, і під час цієї процедури міський клерк зауважив у її свідоцтві про народження інформацію, що вона народилася у британській Палестині (куди її батько переїхав з Варшави 1923 року). Шула не поправила його, коли він записав її як громадянку Британії. Згодом, коли вона, як єврейка мала б носити жовту зірку, це випадкове набуття британського громадянства врятувало їй життя, коли в Парижі її затримали німці.