Суспільно-політичні твори

В різних писаннях представників українських соціал-демократів ми часто зустрічаємо погляд, що для нормального відродження України треба було з початку пройти велику підготовчу працю для соціального розвитку народних мас в «умовах реформованої Росії», тому пропаганда «Самостійної України» після їх погляду була передчасною, не мала підложжя. А треба їх спитати: «А скільки часу на це треба, щоб ці умови назріли?» Це погляд був хибний та стоїв нам дуже дорого, бо вся наша національна катастрофа була причиною цього помилкового погляду.

Ми ж знаємо, що стоїло тільки РУП розповсюдити в українській мові свої брошури «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро» та «Чи єсть тепер панщина», як в 1902 році по всій Україні спалахнули селянські повстання. Далі відомо нам, що в 1917 році, ще ніяких таких «умов реформованої Росії» в Україні не настало, як у листопаді того року при виборах до «Всеросійських Установчих Зборів» українські соціалістичні партії зібрали в Україні до 3/4 всіх голосів, і дістали їх тому, що були вони українськими партіями, а не московськими, бо якраз усі російські партії провалились. Далі в грудні 1917 року до «Українських Установчих Зборів» по тих районах, де ті вибори відбулися, наші українські партії дістали 9/ю усіх голосів. Так чому ж би агітація за «Самостійність України» та визволення українського народу від національної та економічної неволі не могла мати успіху? Неправда, могла б мати колосальний успіх, тільки треба було до цього доло-жити рук та самим вірити в справу «визволення України», а не чекати, що те «визволення» прийде з чужих рук. В цьому виявилася й у нашої, хоч і революційної, молоді, просто підсвідомо, психологія нації-раба, що породила 300-літня неволя українського народу під Москвою. Матеріал, на який мусила тоді опертися наша національна революція, була безземельна та малоземельна селянська маса. У нас тоді було 64% малоземельних і 10% безземельних селян від всієї людності. Міський пролетаріат становив тоді хіба 1% і був абсолютно чужого національного походження або зденаціоналізований взагалі. Коли пролетаріат був тоді зацікавлений у революції, то мусив би сам українізуватися та йти разом із селянською масою.

РОСІЯ ЗАВЖДИ, ЯК КУЛЬТУРНО, ТАК І ЕКОНОМІЧНО, ВИЗИСКУВАЛА УКРАЇНУ НА КОРИСТЬ ЦЕНТРУ, НІЧОГО ЇЙ ЗА ТЕ НЕ ДАЮЧИ, ТОМУ ПОСТУЛАТ «САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ» БУВ І ЄСТЬ ЄДИНИМ ВИХОДОМ ІЗ ЦЬОГО ПОЛОЖЕННЯ.

Хоч пани Антоновичі та Грушевські, а зокрема Винниченки і залишилися «чесні з собою» і не зрадили «єдиного революційного фронту, також здобутків революції та загальноросійської культури», зате Україна і українці попали в сучасне безвідрадне становище, і треба чекати може ще 1/2 століття, щоб з’явилася ще раз така нагода досягти нашої державної самостійності, яку ми так «геніально» прогавили в році 1917. Мали ми тоді 3 мільйони українського війська, яке могли виставити проти Росії і Польщі та захорони-ти нашу свободу, бо воно стояло тоді на фронті та чекало наказу з Києва