Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Після вистави нам знову аплодували стоячи. Того вечора свічка, запалена у фінальній сцені, навіть не здалася банальною.
Уночі після вистави ми сіли до потяга на Київ і розташувалися по своїх купе. Але так нікуди й не поїхали. Потяг не вирушав — годину, другу. Підтвердилися чутки про те, що залізничне сполучення Заходу України з Києвом заблоковане. Влада боїться, що Майдан буде поповнюватися все новими й новими повстанцями. Офіційною причиною зупиненого на невизначений час залізничного руху назвали «розмив колії на дільниці Тетерів — Коростень».
Ми так і позасинали в зупиненому потязі.
О восьмій ранку провідник казав нам виходити: йому щойно передали, що Києва не буде. Потяг простоїть до наступної ночі в Тернополі, а відтак повернеться у Чернівці. «Задушив би того бандита власними руками», — сказав провідник із виразним буковинським акцентом. Було цілком зрозуміло, хто мається на увазі.
Попри все ми мусили їхати далі. Добре, що наша київська вистава, квитки на яку було розпродано ще з десяток днів тому, мала відбутися щойно наступного вечора.
З вокзалу в Тернополі ми з усіма речами й контрабасом перебазувалися до арт-кнайпи «Коза». Цього ранку вона являла собою своєрідну суміш із революційного штабу, інформаційного центру та збірного мобілізаційного пункту. У ній формувалися дрібніші групи охочих пробиватися до Києва легковиками й бусами. Тим часом усі прикипіли до Інтернет-трансляції з Майдану на великому екрані.
В українській мові є вислів «падати, як сніп». Це знову нагадує про себе наша прастара селянська ментальність. «Як сніп» — те саме, що й «як підкошений». Уляна до когось телефонувала. Хлопці на Інститутський, за її словами, падали, як снопи. Ворожі снайпери, що методично обстрілювали їх звідкись із найвищих поверхів «України», відзначалися двома різними почерками: один потрапляв завжди у серце, другий завжди в шийну артерію. Кількість убитих на місці і смертельно поранених росла щохвилини. Багатьох було застрелено при спробі витягнути із зони обстрілу тіло товариша. Для того, щоб звалити тіло на себе, слід було відкласти щит убік і відкритися. Цих секунд снайперам вистачало.
20 лютого — день найщільнішої концентрації злочинів режиму.
Найтяжче було Юлі. Це волонтерка з Вінниці, всі місяці Майдану, всі його дні й ночі, вона пропрацювала в медичній службі. Того дня її зробили відповідальною за телефони. До неї приносили мобільники Загиблих, з них утворився довжелезний ряд — прямо перед її очима. Її завданням було відповідати на дзвінки до тих, кого вже не було. Юля з жахом дивилася на всі ті нокії й самсунґи, поки вони мовчали. Потім вони почали один за одним дзвонити. Найжахніше було бачити, як на телефоні висвічується слово «МАМА».
5. Дорога до Києва
До Києва ми вирушили аж через кілька годин. Добрі люди з «Кози» підшукали нам тіснуватий бусик на сімох пасажирів. Ми запакувалися в нього всі включно з нашим восьмим товаришем контрабасом.
У водія того ранку на Майдані було поранено сина. «Відвожу вас, а назад везу малого», — казав чоловік. Але де там! «Тату, — відповідав йому син телефоном, — у мене всьо клас: трохи осколків у стегні, трохи у плечі. Я лишаюся, ніде не їду. Ви краще хлопців заберіть, у них тяжче».
І як не перемогти з такими людьми?
На Житомирській трасі запам’яталася довжелезна колона швидких допомог із Рівного до Києва, десяток карет. У Києві їх нині не вистачає, а Рівне від Києва в чотирьох годинах їзди. Хтось казав, що в цій країні не лишилося справжніх лікарів?!
Усі під’їзди до Києва вже було звільнено, даївці розбіглися. Зате нам кілька разів траплялися дедалі потужніші блокпости самооборони. Люди організовувалися за лічені години, просто на очах вириваючи свою землю з-під влади режиму.
Слово «ми» у таких випадках відчуваєш як щось набагато більше — МИ.
6. Київ
21 лютого в Києві ми (менше «ми», наша мандрівна трупа), закінчивши репетицію в Молодому театрі, зійшли вниз до Хрещатика. Топографічно це був Хрещатик, а в широкому сенсі той-таки Майдан, його територія, місто в місті. Востаннє я був на ньому рівно тиждень тому, ще за «перемир’я». Різниця приголомшувала. Після останніх найтяжчих днів і ночей він жахливо почорнів — і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя. Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже з них не вимити. Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.