Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Так, вогонь. Це він повипалював усе, до чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів.
Бруківки під ногами фактично не залишилося. Колись її називали зброєю пролетаріату.
Повз нас пронесли дві відкриті труни із Загиблими. Незліченні перехожі зупинялися, знімали шапки і хрестилися. Насправді того надвечір’я слід було терміново шукати труни для завтрашнього врочистого поховання — цілу сотню небесних трун.
Виставу ми знову починали тишею. Й потім, по закінченні вистави, нам так само надривно аплодували. Анатолій сказав, що не міг стримати сліз. Підійшла Юля, та сама, волонтерка медичної служби, з нею був киянин Володимир, на Майдані також, як і Юля, провів усі три місяці, останніми тижнями довозив туди переважно шини. «Мені здається, — сказав він про виставу, — ідея така, що хоч за скільки продай душу, все одно продешевиш».
Я вирішив, що так, мабуть, і є. Тобто наша вистава про те, що душу продати неможливо. Я нарешті й сам це зрозумів і дуже здивувався, як це я, автор, не міг цього збагнути раніше. Мені для цього потрібен був посередник. Або посланець. Незнайомий Володимир, володар шин.
7. Київ (продовження)
22 лютого я ледь не вмер від щастя. Вранці подзвонив Дмитро і запропонував мені екскурсію Межигір’ям. Перед самим Новим роком ми з Дмитром, купою знайомих та ще десятком тисяч протестувальників уже ганяли туди, щоб відкрити раптовий другий фронт просто перед брамою Людожера. Тоді всі шляхи і підступи нам перекрили внутрішні війська, за якими стояли беркути, за якими ще якісь підрозділи в чорному — остання лінія охорони, довершені природні вбивці, тонтон-макути.
22 лютого нікого з них не стало. Вони розійшлися, розбіглися, розтанули, зникли, згинули — ніби й не існувало їх. Межигір’я стояло відкрите й беззахисне — з усіма леґендарними страусами, верблюдами, грецькими руїнами, екзотичними рослинами і птахами, награбованими в музеях картинами, золотими батонами й унітазами, з усім добром, яке з нього не встигли (не захотіли?) вивезти. І без Януковича.
Янукович утік?! Революція перемогла?!
Я з усіх сил заспокоював збожеволіле, готове розірватися щосекунди серце, ковтаючи паранормальні дози корвалолу. Було б несправедливо й неправильно, якби воно відмовило саме такого дня.
8. Запоріжжя
Мене попустило щойно в нічному потязі. Ми вирушали з Києва до Запоріжжя. Про нього я знаю не так і багато: металургія, хімія, енергетика, комуністичні радянські традиції, розчарування, депресії — все те, чим завжди так радо послуговуються іноземні знавці, говорячи про безнадійну розділеність України на «проєвропейський Захід» і «проросійський Схід». Запоріжжя — це начебто він і є, «проросійський Схід» у цілком очевидній формі.
Тим часом ЄвроМайдан у Запоріжжі тривав, починаючи з найперших днів. Для мене було важливо знати про це. У незліченних інтерв’ю для західних медій я де міг повторював: це неправда, що люди повстали тільки в Києві й на Заході — у Харкові, Донецьку й Запоріжжі також. І навіть у Сімферополі. Так, їх там менше, але тим цінніша їхня відвага.
У Запоріжжі нас дуже чекали. Зала, де ми грали виставу, була страшенно холодна, неопалювана (місто енергетиків!), але вона реаґувала з особливим болісним очікуванням і внутрішнім жаром. Тобто Марк даремно хвилювався за здоров’я свого контрабаса. Після хвилини мовчання хтось у залі вигукнув «Слава Україні!», а всі відповіли. «Слава Запоріжжю», — подумав я.
Того ж вечора місцеві анархісти подарували мені книжку про Махна та його рух із надписом: «Брату Юрию от запорожских махновцев». Захотілося ще сильніше повірити у спільне майбутнє всіх вільних людей нашої вільної країни.
Насправді все було значно гірше. У нічному місті орудували озброєні банди напівкримінальних гопників, цих останніх виплодків режиму. Хтось усе ще віддавав їм накази й роздавав гроші. За вікнами нашої театральної зали починалася велика темрява з пострілами, цькуваннями, вламуваннями до помешкань і дуже незрозумілою перспективою. Нині, коли я пишу ці рядки, вона ще незрозуміліша.