Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
- Звичайно, пам'ятаю! — сказав Олексій. Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.
- Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу... Це було якраз, коли освячували нові верфі.
— А... з фейєрверком? Мене батько водив...
— Так. Чудово!..
Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»... Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими...
- До речі, — сказала Діна, — ви вчились у першій гімназії?
- У першій.
- Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? його звуть, здається, Віктор.
Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:
- А прізвище?
- Прізвища не пам'ятаю,— Діна дивилась йому просто в очі.
— Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик,— повільно сказав Олексій.— Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.
— Ні, — посміхнулася Діна. — В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков...
— Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.
— Точно не пам'ятаю, — сказала Діна, — але щось подібне. А який з себе ваш Марков?
— Який? — Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. — Міцний... Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед...
— Той самий. Ви його добре знали?
— Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже...
В Олексія так стукнуло серце, ,що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков... Тут... Тепер уже точно! Діна знає його... розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає... Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти...
— Оскільки мені відомо,— сказала Діна,— цей Марков цікава людина... — Олексій знизав плечима. — Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?
— А чого ж, можна...
Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.
Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.
— Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.
— Про мене?
— Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! — На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. — Ви для мене загадка. Так, так, загадка!
Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви,— а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, — як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем? Олексій насторожився.
— Альошо, зрозумійте мене правильно, — м'яко говорила Діна. — Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви — з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, в якій нас виховували в любові до бога і... до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! — Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки.— Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!
Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:
— Ні, Діно...
І вона говорила далі:
— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти... Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..
Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.
- Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?