Український патріот з династії Габсбургів
- Автор: Терещенко Юрій, Осташко Тетяна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-058-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Український патріот з династії Габсбургів». Краткое содержание книги:
Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, М. Васильком, Є. Чикаленком, митрополитом А. Шептицьким та іншими українськими громадсько-політичними діячами проливає світло на маловідомі сторінки суспільно-політичного життя в Україні доби Першої світової війни та українських національно-визвольних змагань 1914–1921 рр. У книзі вміщено багатий ілюстративний матеріал.
Видання друге, доповнене.
Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не годився з керуючими військовими колами щодо реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м. Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикн. Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я навчився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про українців. Поляки називали їх «Русини» і висказувалися про них як про розбишаків, бандитів і т. д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини — і мою увагу привертала місцевість Жаб’є в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени, і твердо постановив я собі вже тоді, поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Було це в літі і було дуже гаряче. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів я гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був в Жаб’ю — скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надарма. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився й до Живця вернув иншим, як виїхав.
В Живці читали у нас деякі книжки. З польської літератури найбільше Сєнкевича й Словацького. Але мене польська література не цікавила. Зате велике вражіння робила на мене італійська література, особливо Метастаціо, Данте, Петрарка й Боккачіо.
З Живця до Відня їздили ми незвичайно рідко. І батько, і вся наша сім’я була того переконання, що туди треба їхати тільки на визвання монарха, а зрештою не пхатися на двір. Через це відносини між нами і двором були холодні, особливо від часу, як моя найлюбиміша сестра Елеонора вийшла за звичайного офіцера маринарки, німця Кльосса. Також друга сестра Рената вийшла за кн. Радзівілла (коло Кракова), а третя Мехтільда — за кн. Чарторийського283 з Познанщини, який вважав себе німцем.
Нас виховувано дуже свобідно. Вдома до традицій пануючого роду не привязувано ваги. У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знають столярство і випікання прикрас у дереві, а я знаю артистичне бляхарство. Цего вчилися ми вечорами від вчасної молодости, аж поки не вступили до військової академії. Нас дітей при всім тім держали дома гостро.
До військової академії у Вінер-Найштадті вступив я з братом Леом в 1913 р. в осени. Батьки мої жили тоді у Відні й ми часто доїздили до них. В академії було коло 350 студентів. Я вступив до кляси 1 б.
Так покінчився оден період мого життя, який я тепер вперше ретроспективно оглядаю. Властиво чувся я чужим в своїм високім оточенню й все мав вражіння, що я зв’язаний тим й не маю можности зближитися до людей, як звичайний чоловік, що мені долягало й навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії й потому ще більшу в Галичині. Це відбилося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між богатством свого роду й убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбургів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Семигоро-ді, ні в Тіролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бург і Шенбрун. В величезній скарбниці в Бургу був я тільки раз і то тому, що мені казали, що це скандал, щоб архикнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами й скипетрами величезної вартости. Але мене це не притягало. Двірський церемоніял був для мене особливо відпихаючий. Я був одиноким архикнязем, який до того не брав участи в коронації цісаря Карла284, щоб обминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали тоді, що я солідаризуюся з українцями, які усуваються від того торжества..