По живу і мертву воду

— Ви говорите про радянських людей? — єхидно запитав Хауссер.

— Хай буде — радянські, якщо вам більше подобається таке визначення, — спалахнув Оберлендер. — Тільки я не вірю в чортову дружбу народів! Що б мені не казали, це протиприродно. Радянських людей немає в природі, є росіяни, українці, грузини, вірмени, казахи й інші напівдикі народи. Більшовикам удалося одурманити своєю пропагандою тупі темні маси. Вони мали час. Чверть століття вони втовкмачували свої ідеї в голови так званих трудящих.

— Але ж ви самі собі суперечите, спростовуєте себе: стверджуєте, що радянських людей немає й тут же визнаєте, що більшовицька пропаганда виявилась успішною, — заявив радник, радіючи, що розмова набуває абстрактного, чисто теоретичного характеру. — До речі, як ми з вами не раз могли переконатися, не лише робітники й колгоспники, але й добре освічені радянські інтелігенти, незалежно від національної приналежності особливо палкі прихильники ідей інтернаціоналізму.

— Засліплені ненавистю фанатики.

— Вони можуть сказати це саме про нас.

— Ви вважаєте, що марксистська ідеологія виявилась більш життєвою й привабливою, ніж наша, націонал-соціалістська? — насторожився Оберлендер.

Хауссер засміявся. Ні, він не запідозрив гостя в тому, що той ставить на нього пастку. Та все ж це було схоже на пастку. Він би міг іронічно заперечити Оберлендеру: «Невже слід було сподіватися, що ті, кого німці збиралися знищити, будуть у захопленні від того, що фюрер оголосив їх представниками нижчої раси?» Але він сказав інше:

— Якби я так вважав, то не вступив би в нашу партію. Я такий же відданий і переконаний нацист, як і ви. Можете не сумніватися, Теодоре.

Радник випив вино й почав закушувати бісквітом.

— Ну, ви мене неправильно зрозуміли, — надувся Оберлендер. — Ми все-таки не прості виконавці, а спеціалісти, ми міркуємо, зважуємо. Зараз мені рідко трапляється, можливість говорити так відверто, без побоювань, що тебе запідозрять бозна в чому. Але знаєте, пане раднику, я все ж залишаюсь при своїй думці — головна наша помилка полягає в тому, що ми не зуміли посварити між собою народів Росії. Розділити, розчленувати, нацькувати їх один на одного — ось що треба було зробити. Уявімо на хвилинку, що мій проект був би схвалений фюрером. Ще б до початку війни, до того, як наші війська вторглися на Україну, захопили Білорусію, Литву, Латвію, ми зайнялися б комплектуванням урядів для…

Гостеві не вдалося познайомити радника з деталями свого забракованого фюрером проекту. Його перебив стук у двері. Хауссер глянув на годинник — уже діяла комендантська година. Стук повторився. Стукали неголосно, ввічливо і в той же час настирливо, не криючись. І хоч крім пралі пані Петронелі ніхто з жінок не появлявся в кімнаті Хауссера, щось підказало радникові, що там, у темному коридорі, за дверима, стоїть жінка.

Інтуїція не обманула його. Він відчинив двері й побачив дівчину, одягнену в строгий подорожній костюм, з коричневим шкіряним портфелем у руці. Вона мала відкрите миловидне обличчя; спокійно й уважно дивилася на Хауссера й, судячи з усього, не відчувала ніякої незручності, з’явившись до незнайомої людини в вечірню пору.

— Добрий вечір. Пробачте… — лагідно всміхаючись, сказала вона по-німецьки, бігцем оглянула кімнату, другого офіцера, що сидів біля столу, й зупинила погляд на Хауссері. — Якщо не помиляюся, пан радник, доктор Томас Хауссер?.