Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Ти не могла б.
— Знаю, — сказала Пілар і знову всміхнулась. — Та я б і не схотіла. Але замолоду могла б.
— Вірю.
— Віриш?
— Так, — сказав Роберт Джордан. — Але це безглузді балачки.
— І на тебе це не схоже, — сказала Марія.
— Я сьогодні взагалі сама на себе не схожа, — сказала Пілар. — Зовсім не схожа. Через отой твій міст голова в мене тріщить, Ingles.
— Що ж, можна назвати його Міст-болиголова, — сказав Роберт Джордан. — Але він у мене полетить у провалля, мов поламана пташина клітка.
— Оце добре, — сказала Пілар. — Ану ще!
— Я розламаю його надвоє, мов банан, з якого здерто шкурку.
— А я б оце з'їла банан, — сказала Пілар. — Ну, ще, Ingles, кажи ще.
— Нема потреби, — відповів Роберт Джордан. — Ходімо до табору.
— Твій міст від тебе не втече, — сказала Пілар. — Я ж казала, що залишу вас удвох.
— Ні, в мене ще багато справ.
— Це теж справа, і багато часу вона не забере.
— Годі, Пілар, — сказала Марія. — Нащо ця брутальність.
— Бо я сама брутальна, — сказала Пілар. — Але й дуже делікатна. Soy muy delicada. Я вас залишу вдвох. А про ревнощі — то все пусті балачки. Я розсердилася на Хоакіна, бо по його очах побачила, яка я бридка. Я не ревную, я тільки заздрю, що тобі дев'ятнадцять років. Але така заздрість довго не триває. Тобі не завжди буде дев'ятнадцять. Ну, а тепер я піду собі.
Вона підвелася і, взявшись рукою в бік, глянула на Роберта Джордана, що також уже стояв. Марія сиділа під деревом, посиливши голову.
— Ми всі йдемо до табору, — сказав Роберт Джордан. — Так буде краще, й до того ж попереду ще багато діла.
Пілар кивнула на Марію, що сиділа, відвернувшись, і мовчала.
Пілар усміхнулась, ледь помітно знизала плечима й запитала:
— Дорогу знаєш?
— Знаю, — відповіла Марія, не підводячи голови.
— Pues те voy, — сказала Пілар. — Тоді я йду. Ми приготуємо тобі що-небудь смачненьке, Inglés.
Вона пішла зарослим лугом до струмка, який вів до табору.
— Зачекай! — крикнув Роберт Джордан. — Нам краще піти всім разом.
Марія сиділа мовчки.
Пілар не озирнулась.
— Qué va, всім разом, — сказала вона. — Побачимось у таборі.
Роберт Джордан стояв і дивився їй услід.
— 3 нею нічого не станеться? — спитав він Марію. — У неї хворобливий вигляд.
— Хай іде, — сказала Марія, все ще не підводячи голови.
— Даремно ми її саму відпустили.
— Хай іде, — сказала Марія. — Хай іде!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Вони йшли порослою вересом гірською лукою, і Роберт Джордан відчував, як верес чіпляється за його ноги, відчував і вагу пістолета, що відтягував йому пояс, відчував тепло сонця і вітерець зі снігових вершин, що холодив йому спину, і відчував у своїй долоні руку дівчини, міцну й тугу, і пальці її, що переплелися з його пальцями. Від тієї долоні, притиснутої до його долоні, від сплетених пальців, від її зап'ястка, що торкався його зап'ястка, вливалося йому в долоню, в пальці й зап'ясток щось таке свіже, як перший ніжний подих вітру, який, війнувши над морем, ледь брижить його гладеньку, як скло, поверхню, — щось таке легке, як пух, що осідає на губах, чи листя, що опадає, коли немає вітру; щось таке легке, що досить було дотику пальців, щоб це відчути, але тісний потиск руки настільки підсилював, настільки поглиблював це «щось», робив його таким гострим, таким болісним, таким відчутним, що воно наче струмом пронизувало йому руку й сповнювало все тіло болісним тремтливим жаданням. Сонце падало на її волосся кольору стиглої пшениці, на золотаво-смугляве, ніжне обличчя і на вигин шиї. Він пригорнув дівчину до себе, відхилив їй голову назад і поцілував. Вона затремтіла, і він міцно притиснув до себе її всю й відчув її маленькі тугі груди, відчув їх крізь тканину їхніх сорочок. Він підняв руку й розстебнув гудзики на її сорочці, нахилився й поцілував її, а вона стояла й тремтіла, відкинувши голову на руку, що обіймала її. Потім підборіддя її торкнулося його голови, він відчув, що вона обхопила його голову й притиснула її до себе. Він випростався і обняв її обома руками так міцно, що аж підняв над землею, і пригорнув до себе, відчуваючи, як вона тремтить, і її губи припали до його шиї, і тоді він поставив її на землю й сказав:
— Маріє, ох, моя Маріє!
А тоді:
— Куди нам піти?
Вона нічого не відповіла, тільки її пальці сковзнули йому за комір, і він відчув, що вона розстебнула гудзик на його сорочці, і вона сказала:
— Я теж. Я тебе теж хочу поцілувати.
— Не треба, зайчику.
— Ні, треба. Як ти, так і я.