У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Звичайно, соціялісти з Центральної Ради були свідомі того, який відгук серед простого вояцтва могли знаходити (і знаходили!) гасла Міхновського щодо державної самостійности України. Підміняючи ці ідеали постулятом «територіяльної автономії» в рамках єдиної, неподільної, федеративної Росії, себто запобігаючи у такий спосіб перед Тимчасовим урядом, лідери Центральної Ради цілком справедливо вважали Міхновського чи не за головного супротивника до власної «автономної» політики й намагалися за будь-яку ціну усунути його з арени політичної боротьби.
Слід зазначити, що на Першому військовому з’їзді, який відбувся в Києві 18-го травня 1917-го року, колишній харківський адвокат, а на той час військовий поручник, Микола Міхновський мав неабияку перевагу над прибічниками Винниченка у проводі Центральної Ради. І це попри те, що на противагу Міхновському, відвертому і наскрізь чесному в політичній боротьбі, Володимир Винниченко залишався безсовісним демагогом, що ніколи не вагався «користуватися у боротьбі з Міхновським і його однодумцями хитрощами, підступом, забріханістю і для своїх партійницьких та особистих цілей розбурхувати найнижчі інстинкти мас» (П. Мірчук). Тож через переляк соціял-демократів, аби на вищезгаданому з’їзді на голову не обрали ворохобного Міхновського, було вирішено утворити лише президію — без головуючого. Вибраний, тим не менш, до створеного під ту пору найвищого військового органу, Українського генерального військового комітету, Міхновський згодом із нього виходить, оскільки йому, як знати, вже ходило про негайне проголошення самостійности України, і то іншим шляхом. Отже, йшлося про військовий переворот, конкретну мету якого Міхновський проголосив у відозві червнем 1917-го року. «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи, — значив Міхновський. — По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Київі і по всій Україні, як у своїй хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати».
Проводити переворот мусили два полки — Перший український полк ім. Б. Хмельницького та новоутворений Другий український полк ім. П. Полуботка — загалом близько 5 000 бійців, якими лише за одну ніч з 3-го на 4-те липня Київ було взято під повний контроль.
І не лише Київ — на всю Україну пролунала звістка про близьку перемогу самостійницького руху, що його щиро вітали свідомі маси, згуртовані на місцях філіями Клюбу ім. П. Полуботка! Таким чином, переворот українських самостійників у липні 1917-го року міг повернути історію України на шлях самостійного, державного будівництва, якби його вчасно використали, заступивши дорогу ще не окріплим силам більшовізму.
Мітинг з нагоди проведення І Військового з'їзду. Київ, 1917 рік
Тим самим були наснажені самостійники під проводом Міхновського, кладучи свою перемогу, наче золотий ключик Української революції, — на відміну від німецьких ключів «революції» російської — до ніг визнаної ними Центральної Ради, що, як знати, не хотіла бачити Україну самостійною. Тож соціялістичні лідери з табору Винниченка віддали наказ від імени Центральної Ради роззброїти повстанців, що й було виконано юнкерськими частинами київської військової залоги. Самого Міхновського було віддано під суд головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради В. Винниченком, що він сумлінно звідомив російський Тимчасовий уряд. Таємний плян, за яким діяли повсталі полуботківці, був переданий російським генералам головою Центральної Ради М. Грушевським. За наказом А. Керенського, а також на особисте прохання В. Винниченка і С. Петлюри, який домовився з командуючим Київським округом прибрати явного конкурента з Києва, Миколу Міхновського було під охороною військової жандармерії відправлено на Румунський фронт.
Письменник А. Гак, будучи в травні 1917-го року членом армійського комітету, згадує про те, яким повернувся М. Міхновський з Румунського фронту до міста Болграду Басарабської губернії, де знаходився штаб 6-ої армії. При цьому бачився він з леґендарним М. Міхновським, ідеологом націоналізму, саме у справі допомоги нечисленним українцям з армійського комітету щодо тамтешнього політичного засилля російських офіцерів, членів есерівської та есдеківської партії. «Міхновський, слухаючи мене, то хмурив брови, то якось скептично посміхався, то нетерпляче знизував плечима, — згадував А. Гак. — Коли ж я скінчив говорити, він сказав: