Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Отак знов переминули дві зустрічі, повні божевільного раювання, серед якого професор забував усю свою денну нудьгу й скорботи. Тільки ж тому раюванню надійшов швидко кінець і надійшов моментально, ще раніше, ніж вони встигли були порозходитися додому з отого останнього свого побачення. Бо саме тоді, як Лаговський держав Зою в своїх обіймах і впивався нею, раптом, наче блискавиця, щось ударило йому в голову, та й придушив його страшенний пароксизм задишки, а горло зціпила спазма; рівночасно щось ударило і в груди, наче ножемрізонуло, — і він мало не вдушився. З нестерпучого болю Лаговський випустив Зою із своїх обіймів та й ледве-ледве доплазував до стовбура того розложистого дерева, що під ним вони були лежали. Одкинувши назад голову, схопивсь він руками за виски, бо як стій почув, що його мозок, крізь потилицю й виски, раптово шпорнула ніби розпечена шпилька і розпливлася Їловитим електричним протоком по цілій голові, аж понад очі. Біль був страшенний, наче аж скрипучий. З нещасливим, божевільним виглядом тулився Лаговський одкинутою назад головою до стовбура отого товстого дерева та й державсь руками за виски. В отакій півсидячій позиції, нервовим рухом підібгавши ноги під себе, він важко дихав, аж засапувавсь. Обличчя побіліло як крейда і нервово шарпалося... смикалося.
— Ні, так не можна! — нарешті аж простогнав він, дивлячись безсилими очима на Зою. — Я на ролі любовників десь нездатний!
Зоя з ледве помітною зневагою дивилася на нього. Роз-слабілий, знеможений, стогнучий Лаговський зараз зовсім не відповідай її ідеалові чоловічої краси й сили. Давніше, доки він був таївся, доки він на лекціях не хотів виявити своєї любові, доки він соромливо втікав од Зої, — доти він був для неї цікавий, і їй хотілося його кохання. Тепер вона наслухалася любовних запевнювань Лаговського вже аж донесхочу, тепер вона знала його юнацьку силу чи, краще сказати, несилу... — тепер він нагадував їй собою мокру курку, а не героя-лицаря і навіть не трубадура: всенький інтерес до професора пропав у неї.
— Чи не краще було б, щоб ми скількись днів не бачилися? Ти б трохи одужав тим часом, — спитала вона ніби щиро й ніби турбуючись про нього і не виявляючи своєї внутрішньої холодності та байдужності.
— Я нічого проти того не матиму, — тупо й індиферентно сказав Лаговський. — Ти сама бачиш, з чим я схожий теперечки... Не те, щоб балакати з кимсь, — на світ дивитися не хочеться!.. Знесилений, виснажений...
— Ах!.. До того ж мені й так треба буде цими днями покинути Туапсе! — ніби згадала Зоя. — Я ж маю знов поїхати в Лазаревське!.. Може, навіть, довго не побачимося... Але час додому поспішати... Бувай здоров!..
Вони поцілувалися, щоб попрощатися, але в обох була в тім цілуванні байдужність: у неї через розчарування, у нього — через болючу фізичну хворість та й, мабуть, тож само через розчарування.
Зоя одійшла. Незабаром перестав чутися й шелест од її ходи. Лаговський зостався тут, щоб не разом з нею, а трохи пізніше вийти із схованки, бо не випадало, щоб люди, часом, побачили їх десь вкупі.
«Не любить вона мене, і не зустрінемся ми вже ніколи... — подумав він смутно й зовсім несвідомо, мов який п’яний, і дивився слідом за нею. — Але чи люблю і я її?.. І чи любив? Ет!..»
Це питання крутилося й виринало в його голові невиразно й темно, без усякого думання й формулювання — отак як крутиться й виринає плаваюча дрібна трісочка в збовтаній, скаламученій воді або як щось верзеться запамороченому. І з такою самою бездумною болісною каламутністю, наче з болючого просоння, пливла в голову й нудна відповідь на оте безтямне питання. Відповідь була: «Ні, ані люблю, ані любив»... Тільки ж усі ті гадки перелітали в голові Лаговського зовсім несвідомо, серед гнітючого туману. І єдине свідоме почуття, яке міг він зараз виразно в собі розчувати, це був хіба біль, тягучий фізичний біль; а в усякім разі ніяке кохання.