К7

— Що трапилось? — здивувався дядько, бо я прийшов без попереднього зголошення.

Дядько стояв проти мене в білому лабораторному халаті, Семен підійшов, і Гаська глянула на мене з другої кімнати.

— Я прийшов до вас з новою думкою, — почав я і розклав на столі мапу.

Тут я з’ясував усе, що придумав, подав становища ворога і його силу.

— Шість літаків кудись відлетіли; залишилося на місці два. Ми повинні зробити наскок на них і знищити їх до тла! Тоді будемо мати спокій!

— Прекрасна думка! — зрадів дядько.

— Але як туди дістатися? Чи не замало в нас людей? — висловив свої сумніви Семен.

Гаська аж горіла:

— Пусте! Дістатися туди можна «Сорокою»!

— При несподіваному наскоці можна легко всіх знищити! — додав я.

Ми почали нараду. Вирішили, що пілотувати «Сороку» буду я. Це була для мене несподіванка. Чому я, а не Семен?

— Бо Семен зайнятий, працює двадцять годин на добу. Ледве тримається на ногах.

— А ти, — докинув Семен, — провадив «Сороку» як черговий цілими годинами там, у просторах. Яка різниця, там чи тут?

Я боронився: там було все одно, куди і як, тут треба стартувати й осідати, є всякі інші труднощі.

— «Сорока» як дитина, — відповів Семен. — Покажу, чого не знаєш, і готово.

— Я з дітьми досі не…

— Годі! — перебив дядько. — Ти ведеш акцію, і це твоя справа.

Ми обговорили ще технічні подробиці й вирішили стартувати завтра ранком.

Я вийшов, ніхто більше мною не цікавився. Семен готовив ракети, дядько засів до очищування К7, Гаська щось там довбала біля своїх апаратів.

З моїм заступником я ще раз обміркував цілість виправи. Тільки два бойовики залишилися на місці. Вони мали сторожити полонених і на зміну чергувати при апаратах.

Вдосвіта ми в повному озброєнні перейшли до «Сороки». Хлопці з дива не могли вийти на вид прозорого космічного корабля.

— І це літає?

— А де крила?

— А ти не чув про літаючі тарілки?

— Та це не тарілка, а добра-таки миска.

Семен дав мені останні вказівки. Відкрилася механічна брама, і я рушив. «Сорока» лагідно висунулася, на хвилину повисла, легко похитуючися в повітрі, і скоро піднялася вгору.

— Дуже добре! — почув я похвальні слова дядька в мікрофоні.

— Дякую, — відповів я, — і до побачення!

Ми піднялися на висоту 3 000 метрів і полетіли в напрямі ворожого летовища. Я глянув униз — час уже знову обнизити лет. Ось дорога, на якій засідали на нас боївки, ось ліс, а там два літаки на поляні. Це наша ціль.

Поволі я зменшував висоту. Виразно стало видно бараки, дімок команди й ліс, що розтягався аж до обрію. Але поблизу летовища дерева проріджувалися, і в деяких місцях я бачив невеличкі галявини. На одній з них ми могли осісти.

Ворог не бачив нас, бо на тлі блакитного неба ми були майже невидні, а крім цього, він не мав потреби обсервувати небо, тим більше, що летіли ми без жодного шуму.

Я вибрав одну галявину приблизно півкілометра від ворога і скерував туди «Сороку». За хвилину ми торкнули землю.