Посмертні записки Піквікського клубу

— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — продовжував містер Веллер по короткій паузі, протягом якої він устиг разів із шість проречисте ляснути себе пальцем по носі. — Як ти думаєш, що роблять вони майже щодня, Семі?

— Не знаю, — відповів Семі,—а що саме?

— Вони влаштовують вечірки з чаєм для якогось жевжика, що зветься у них пастир. Стою я оце якось коло крамниці картин на базарі, дивлюсь — на ній висить маленький білетик з написом: „Квитки по півкрони… З усіма запитаннями звертатись до комітету. Секретарка місис Веллер". Повертаюсь додому, аж у нас засідає той комітет. Чотирнадцять баб. Шкода, що ти не чув їх, Семі. Ухвалювали вони і якісь резолюції, і голосували пожертви, і різні такі штуки. Присікалась до мене твоя мачуха. Каже: ходім та й ходім. Я думав, що буде смішно і таки взяв квитка за півкрони. В п’ятницю о шостій вечора вбираюсь я у свій найкращий костюм та й іду з своєю старою. Приходимо в один будинок, а там на першому поверсі, бачу, влаштовано вже чай на тридцять осіб. Сидить у кімнаті сила жінок і весь час поглядають на мене та перешіптуються, наче ніколи не бачили огрядного джентльмена п’ятдесяти восьми років. Потім чую — на сходах якась метушня, і в кімнату вскакує довготелесий хлопець з червоним носом, у білій краватці та як заспіває: „Гряде пастир одвідати свою вірну паству", а за ним втискується гладкий дядя, весь у чорному, з білим обличчям і сміється немов циферблат. Тоді й почалося, Семі! „Поцілунок миру", каже пастир і цілує всіх жінок, а коли перецілував усіх, став цілувати їх червононосий. Я саме обмірковував, чи не почати мені цілуватись — бо якраз коло мене сиділа дуже гарненька леді, —аж тут принесли чай, а за чаєм виступала й твоя мачуха, Семі. Та й вчепились же вони всі за їжу — і зубами, і нігтями І Любо було дивитись, як вони вминали та лизали. Бачив би ти, як накинувся той пастир на шинку та тартинки! Ніколи не доводилось мені бачити такого жеруна та питця. Червононосий і собі не давав маху, але куди ж було йому до пастиря! Ну, добре. Попоївши, заспівали ще якогось гімна, а потім пастир почав проповідь, і проповідував непогано, навіть дуже добре, як узяти на увагу, що перед тим він добре таки напхав собі черево. Раптом схоплюється він з місця та як заверещить: „Грішник! Де нещасний неспокутаний грішник?" Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче конають. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, кричить: „Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?", а все жіноцтво знову заверещало, ще разів у десять голосніше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два вперед та й кажу: „Це ви на мене натякаєте, приятелю?" І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентльменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі; посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрі ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря спід стола. О! А це вже й твій хазяїн.