Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Містер Піквік тим часом вийшов з кеба і зайшов у двір.
— Чудовий ранок, сер, — зустрів його містер Веллер — старший.
— Розкішний, — погодився містер Піквік.
— І справді, розкішний, — обізвався червоноволосий джентльмен з допитливим носом і в синіх окулярах, що одночасно з містером Піквіком вийшов з іншого кеба. — їдете до Іпсвіча, сер?
— До Іпсвіча, — відповів містер Піквік.
— Незвичайний збіг обставин. І я їду до Іпсвіча.
Містер Піквік вклонився.
— Ви їдете на імперіалі?
Містер Піквік вклонився знову.
— Чорт би його взяв, як надзвичайно ! Я теж їду на імперіалі, — скрикнув червоноволосий. — Нам просто судилося бути вкупі, — і джентльмен, що прибирав увесь час дуже поважного вигляду і по закінченні кожної фрази відкидав назад голову, засміявся, ніби зробив найбільш несподіване відкриття, що будьколи випадало робити розумові людському.
— Дуже радий, що подорожуватиму у вашому товаристві, сер, — запевнив містер Піквік.
— Алеж це буде корисно для нас обох, — відповів той, — товариство — це, бачите, така річ… річ… дуже відмінна від самотності. Адже так?
— Це, безперечно, правильно, — вкинув своє слово містер Веллер і люб’язно усміхнувся. — Це очевидна істина, як відповів один сажотрус покоївці, що не хотіла визнавати в ньому джентльмена.
— А! — промовив червоноволосий, змірявши містера Веллера поглядом з голови до п’ят. — Ваш друг, сер?
— Не зовсім, — притишеним тоном сказав містер Піквік. — Він — мій слуга, але я дозволяю йому деякі вільності в поводженні. Між нами кажучи, я люблю все незвичайне і навіть трохи пишаюся моїм слугою.
— Ну, то справа смаку, — зауважив червоноволосий. — Щодо мене, то я не дуже полюбляю оригінальне і не вбачаю в ньому ніякої потреби. Як ваше прізвище, сер?
— Ось моя картка, сер, — відповів містер Піквік, зацікавлений несподіваністю запитання й незвичайними манерами незнайомого.
— А! — сказав червоноволосий, кладучи картку в кишеню. — Піквік. Дуже добре. Я волію знати, як звуть тих, з ким доводиться мати справи. Це позбавляє вас зайвого клопоту. Ось моя картка, сер. Моє ім’я, як зволите бачити, Магнус, сер. Хороше прізвище, чи не так, сер?
— І дійсно, дуже хороше прізвище, — ствердив містер Піквік, не мавши сили утриматися від сміху.
— Диліжанс подано, джентльмени! — оповістив конюх. — Чи готові ви?
— А мій багаж покладено увесь? — спитай містер Магнус.
— Увесь, сер.
— І червоний лантух.
— Так, сер.
— І смугасту торбу?
— В ящику під передком, сер.
— А пакунок у коричневому папері?
— Під сидінням, сер.
— А шкіряна коробка з капелюхом?
— Також, сер.
— Може, будемо сідати? — запропонував містер Піквік.
— Перепрошую, містер Піквік, — промовив метушливий джентльмен, влазячи на колесо, — але я не можу виїздити в стані такої непевності. З манер цього чоловіка я бачу, що вони не поклали моєї шкіряної коробки.
Урочисті протести конюха його не переконали. Довелося витягати з глибини ящика шкіряну коробку, і тоді містер Магнус упевнився, що її надійно запаковано. Коли ж він заспокоївся з цим, у нього виникло важке передчуття: Поперше, того що червоний лантух не покладено. Подруге, що смугнасту торбу вкрадено, і, нарешті, що пакунок у коричневому папері розв’язався. Кінець — кінцем, діставши наочні докази безпідставності всіх цих підозрінь разом і кожного зокрема, він згодився злізти на дах диліжанса, сповістивши, що тепер усунув з своєї душі всі сумніви і почуває себе радим та щасливим.
— Ви страшенно нервова людина, сер, правда? — спитав містер Веллер — старший, скоса поглядаючи на Магнуса, коли той піднімався на своє місце.
— Усі ці дрібниці завжди турбують мене, — погодився Магнус, — але тепер я вже цілком спокійний.
— Хвалити бога, — зрадів містер Веллер. — Семі, допоможи ж своєму панові злізти нагору. Не ту ногу, сер. О! тепер так, давайте руку, сер. Лізьте. Ви певне важили менше, коли були хлопцем, сер.
— Ви не помиляєтесь, містер Веллер, — добродушно відповів захеканий містер Піквік, сідаючи поруч нього.