Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Де ті нещасні, яким треба почути спасенні слова нашого милостивого Хаджі-Алі-бен-ель-Хаджа-Айсса?
— Спасенні слова, сіді, це ті слова, які були записані в священну книгу Коран, — гнівно проказав Захаріаш.
— Я шериф Махмуд Алі-ефенді, — докірливо відповів розгніваному старому колишній вуличний борець. — Тобі відомо, мулло, що я прийшов як посол великого мокаддема святого ордену Теджаджна, чи, може, тебе досі про це не повідомили?..
— Махмуд Алі-ефенді, — сказав старий професор найдавнішого університету ісламу, — такого імені немає в славнозвісному кодексі нащадків пророка Мухаммеда. А яке ім'я в твоєї побожної родини, сіді?
Надимаючись од злості, Махмуд Алі якусь мить пильно дивився на свого величного супротивника й міркував. Потім ввічливо промовив:
— Ви, вчені професори, дуже цікаві, й тому я тебе зараз заспокою. Ім'я це я взяв собі,' бо я насправді — Мухаммед-ель-Баккай[52].
— Я знаю двоє з тих найславетніших імен нащадків святого шерифа Сіді-Окби-бен-Нафі бен абд Кайс Нафа ель Фігрі. Котре з них належить тобі, шановний шерифе тімбуктський? Ти син чи племінник великого марабута з Тімбукту?
— Племінник, — відповів шахрай з ледь помітною полегкістю.
— То відколи ж ти вже не живеш у Аїрі, шерифе? Тільки вчора мені про тебе довго розповідав Сіді-Абд-ель-Малік, ватаг гафли. Може, ти повертаєшся в Агадес до султанового двору? Тоді ти міг би скористатися з нагоди й з послуг цих побожних кель-ові, пристрасних прихильників учення мерабетинців, до якого останнім часом, мабуть, прихилилася висока школа твого великого дядька…
То була несподівана спритність, з якою старий учений викрив шахрая.
— Згідно з наказом згори я мушу вводити в оману звичайну людську цікавість. Твій ватаг із Агадеса, певно, засвідчить, що я не племінник, а…
— Син великого марабута! То ще раз вітаю тебе, шерифе! Я також поспішаю через Тімассанін до Іделес. То, може, ти як верховний третейський суддя збираєшся відвідати імананів? Тоді ми бодай частину путі могли б проїхати вкупі, і я заздалегідь тішуся з цього.
На це негідник глухо відказав:
— Про все це ми ще поговоримо з тобою… Але хто ти?
— Я Сіді-Ідрісі-аш-шериф Абу-Абдаллах-Мухаммед-Захаріаш, — просто відповів марабут Захаріаш, — професор найстарішої вищої школи ісламу.
— Як? Шериф? Ідрісі?! Онук халіфів «золотого віку» тепер занепалої західної держави?! — скрикнув зблідлий ватаг шаанбів і впав перед старим на землю, цілуючи порох, у якому лишилися сліди марабутових ніг.
— Ідрісі! Хіба це можливо! — закричали зачудовані родичі молодого шейха з Гассі Бу Руба й попадали долілиць.
Слідом за ними впали геть усі, навіть ті, хто вже стільки днів переслідували гафлу.
Хлопці вийшли з-за намету, щоб схопити злочинця, але по Махмудові Алі тільки смуга пролягла. Поки хлопці серед сум'яття довели пошитому в дурні шаанбському шейхові Сліманові, що того негідника треба будь-що схопити, Махмуд Алі зник.
Ватаг Сліман гримнув на своїх охоплених жахом людей і помчав, здіймаючи хмари куряви.
Вночі він повернувся. Сліди верблюдиці Махмуда Алі загубилися на Гранітній рівнині.
А гафла, зазнавши таких знегод, після дводенного перепочинку рушила далі. Тепер починався похід справжньою пустелею, страхітливим і небезпечним садом пісків, грізним своїм мовчанням.
Мандрівники вступили до проклятих гірських хребтів Великого Східного Ергу.
12
У МОНАСТИРІ ТІМАССАНІН
імассанін лежить на південному схилі плоскогір’я Тінгерт, і, щоб дістатися до нього, треба проїхати двісті кілометрів страхітливим Східним Ергом, справжнім океаном піщаних барханів. За десять ночей подорожування мандрівник матиме лише кілька ковтків теплої лужної води з двох скудних колодязів. На площі дванадцять мільйонів гектарів джерел більше немає.
Тімассанін — це оаза із славнозвісним монастирем, єдиним на пустельних розлогах, що розкинулися на три мільйони квадратних кілометрів. На тих розлогах, де живуть і випасають свої стада туареги.
Хто хоч раз подолає у верблюжому сідлі відстань, що відокремлює сахарську північ од сахарського півдня, той має бути не тільки чудовий верхівець, але й людина залізної волі.
Марабут Захаріаш подолав знегоди цієї виснажливої подорожі тільки завдяки дивовижній силі волі. Його троє юних супутників, хоч і смертельно втомлені, проте живі й здорові, теж опинився в тінявих альтанках тімассанінської завії[53], радіючи, що цією неймовірно важкою подорожжю успішно склали іспит на зрілість.
52
Ель-Баккай — нащадки роду Окби, члени тімбуктського релігійного ордену, шерифи.
53
Завія — монастир разом із школою.