ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Ще б пак. Добре. Спасибі. Тільки діждемося дзвінка, мені обіцяв подзвонити приятель, тягне до Пілар, а мені чомусь не хочеться…
— Цікава жінка. Скальпель. Чоловічий склад ума при ніжному шармі. Розсудлива страшенно.
— Я, між іншим, до поняття розсудливість ставлюся добре. Ми своїми знаннями завдячуємо розсудливості. Саме розсудливість зумовлює єдність усієї розмаїтості наших думок, — зауважив Славін. — Думка — вона й є думка, навіть кілька думок в одне поняття не об'єднаєш. А поняття — наче драбина у пізнанні — складає з думок світогляд, використовуючи при цьому уяву, свідомість і пам'ять. У Пілар чудова пам'ять, вам не здається, Андрію Андрійовичу? Та й емоцій у неї в житті було немало. Хіба не так?
— Ви її на полички не розкладете. Не думайте, що логіка дає змогу збагнути людину. Людина — за своєю природою — нелогічна.
— Це ви з приводу дружини? — тихо спитав Славін.
Зотов випив віскі, понюхав печиво, відламав шматочок, пожував і відповів замислено:
— Ні. Саме тут усе логічно. Різниця у віці, в темпераменті, в уподобаннях, ну і, нарешті, мій ідіотизм.
— Чи варто посипати попелом голову?
— Не варто. Але попіл і констатація факту — різні речі. Коли ви заговорили про це, значить, нашептали вам уже з усіх боків, і все — проти Ольги, а це нечесно. Вона розумніша за мене, вона талановита, вона за покликанням творець, тобто мислитель. Вона вродлива, нарешті. А я хотів з неї витесати свою подобу. І все занапастив. І не треба виправдовуватись, що я боявся за неї, божеволів: як вона? хто з нею? чи не скривдять її? що подумають? Або ж сприймай індивідуальність, яка поруч з тобою — сприймай її цілком, і тоді станеться диво: все це розвіється, або — не сприймай зовсім. Третього не дано, нема чого жити ілюзіями.
— Ви просили, щоб вас відкликали?
— Навпаки. Мене записали на кооператив, треба ждати ще рік. А бібліотека в нас спільна, ні вона, ні я без неї жити не можемо — не те що працювати. Куди ж я потягну з собою альбоми з живопису Африки? Вагою з півтонии. А бачити мені Ольгу боляче, і вона це знає. Та й їй не мед, мені здається…
— Вона ще не вийшла заміж?
— І не вийде.
— Чому?
— А це не наше з вами діло.
— Пробачте.
— Нічого. Мені здається, ви спитали не тому, що хотіли підглянути в щілину… Я досі обривав такі розмови, а зараз робити цього не варто… Я наче ТАРС — намагаюся спростувати наклеп на неї. — Він зніяковіло посміхнувся й підставив чарку. — Налийте ще. Добре бути алкоголіком — ніяких тобі турбот, тільки й знає, що похмеляється…
— Чому ви так не любите тих, що п'ють?
— Батько спився. Надзвичайного обдарування людина, але не реалізував себе. Якийсь, знаєте, крім усього іншого, грек був…
— Як це? — не зрозумів Славін. — Чому грек?
— Ну, ніби грек, точніше кажучи: не вірив мудрості, народженій близькими. Греки ж тільки іноземному вірили… Навіть Піфагора свого не шанували: «Так, геній, звичайно, але став таким тому, що вчителі приїхали заморські»… Батько мій філософом був. А філософ лише той, хто природу вивчає, все інше — від лукавого. Ну й довивчався — запив, їй-богу, наближення до знання — небезпечне, ой, яке небезпечне. Пригадуєте, як Піфагора спитали, що він робить?
— А він відповів: «Я нічого не роблю, я — філософ».
— От і мій батько… Спершу тішився видовищем світу, а потім, мабуть, розчарувався, та й силоньки забракло; в себе — тобто в тих, хто був поруч з ним, — віри не було, і пропав марно, царство йому небесне… Чого ж це вам приятель не дзвонить, га?
— Дамо йому ще п'ять хвилин фори, гаразд? Він славний хлопець.
— Усі вони славні хлопці, — посміхнувся Зотов. — Тільки звідки славний хлопець Глебб знає про наші поставки Наготі? Один я про це знаю тут — більше ніхто…
Славін миттю наступив на ногу Зотову, але той бридливо махнув рукою:
— Та не пишуть вас, кому ви потрібні? Якби ви були послом, тоді інша річ, понатикали б апаратури…
… Вислухавши останні слова Зотова, Джон Глебб притьмом підвівся з стільця, швидко заходив по кабінету, ступаючи по-солдатськи рівними кроками, потім прослухав запис іще раз, переписав його для звіту ЦРУ на надчутливу плівку, поклав чорнову плівку в кишеню і пішов до Роберта Лоренса.
— Діло зроблено, бос, — сказав він. — Тепер я спокійний за «Факел».
— Вітаю. З подробицями будете мене знайомити чи моя голова вам не дуже потрібна в цьому ділі?
— Завдяки моїм подробицям, — не приховуючи образи, відповів Глебб, — ви одержите поздоровлення від адмірала і бойовий орден, а я — право на двотижневу відпустку, та й усе.