Двоє під однією парасолькою

Олег усміхнувся: ну що ще можна вигадати? Кіно в лісі немає, танців теж. Найближче село — сім кілометрів пішки. Влітку ці сім кілометрів не раз долали: подивитися кінофільм у клубі чи просто згадати, що є на білому світі ще щось, крім лісу і фізики. “Лісової фізики”,— жартував Старков. Він і цей лісовий закуток вибрав тому, що колись тут воював. Село, куди вони бігали в клуб, тоді було центром, де зустрічалися зв’язкові, звідки йшли депеші на Велику землю і де навіть староста був партизанським висуванцем. Яка погода стояла тоді, Олег не знав. Теперішня була більш ніж нестерпна. Такі умови життя повинні дорівнюватися до особливо важких, тут не обійтися без підвищених коефіцієнтів, усіляких там “колісних”, “північних” — і півлітра молока щоденно за шкідливість.

По молоко ходили по черзі в те ж саме село — раз на тиждень. По молоко, по картоплю, по хліб, по м’ясо і — так далі за прейскурантом місцевого сільпо. Прейскурант був невеликий, доводилося дечим розживатися у колгоспників: чотирьох відлюдників поважали тут за стійкість і “незрозумілість”; жаліли і завжди охоче їм допомагали.

За чотири місяці вони, здається, перезнайомилися з усіма в селі; добре, що дворів тут було небагато — десять чи дванадцять. Олег подумав, полічив, згадав: авжеж, дванадцять дворів, сільпо і маленький клуб з кіноустановкою — це й усе. Центральна садиба колгоспу містилася подалі, кілометрів за п’ять від села. Що й казати, там і крамниця краща, і людей більше, та тільки фізики туди не ходили. Далеко і немає сенсу. А продукти — ось вони, повний ліс. Бери рушницю і стріляй. В Олега була старенька тулка. Димка франтував дорогою іжевською двостволкою. Старков володів істинною скарбницею — карабіном. А Раф полювання не визнавав.

— Я в душі вегетаріанець, — казав він. — У мене на божу тварину рука не підіймається.

— Звичайно, — говорив уїдливо Димка, — виделку і ніж ти ногою тримаєш. Еквілібрист…

До речі, про полювання: погода погодою, а завтра треба було б піти постріляти, тим більше, що після перенастроювання екранів Старков цілий день новий режим рахує. Отже, карабіна дасть. Та і як не дати: Олег стріляє, як майстер, давно норматив виконав. Старков сам не раз говорив:

— Ти у нас — супермен, брат. Тобі слід не часом, а конем керувати. З кольтом на стегні… Он ту шишку бачиш? Зіб’єш її одним пострілом?

Олег не відповідав, скидав карабін, прицілювався — бах! — шишка зникала з гілки, десь за деревами падала на траву.

— Молодець, ковбой, — хвалив Старков. — Воював би тут зі мною — в загоні б тобі ціни не було. А посидимо ще пару місяців у цій глухомані, меткіше за мене стрілятимеш.

Сам Старков стріляв майстерно, майже не цілячись, навскидку, по будь-якій мішені — чи то птах, шишка, чи підкинута в повітря пляшка з-під пива. Олег заздрив йому, але навіть заради великої мети перевершити шефа не згодився б на “ще пару місяців”. Вистачить і двох тижнів, що зосталися, вже насиділися. До наступного літа!