Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Наприкінці червня — на початку липня 1940 р. органи радянської влади підготували і провели третю депортацію місцевого населення із Західної України, яка супроводжувалась черговими арештами. Під час нової хвилі арештів 22 червня за не до кінця з’ясованих обставин був заарештований черговий польський емісар, уповноважений Головним комендантом СЗБ генералом К. Соснковським до виконання особливих доручень, підполковник Станіслав Пстроконський («Стефан Лозинський»). Останній був відряджений із Франції до Львова ще у березні 1940 р. Коли підполковник опинився в НКВС, то дізнався, що там про нього, а також про мету його відрядження в Західну Україну знали майже все. Така поінформованість радянських спецслужб про діяльність паризького емісара зайвий раз кидала тінь на найближче оточення Головного коменданта СЗБ у Франції, яке, поза сумнівом, знало про місію Пстроконського[281].

У НКВС Пстроконському запропонували співпрацю, на яку він відразу ж погодився. Причиною свого арешту він вважав зраду Мацелінського, про якого у нього після спілкування у Львові з діячами обох організацій СЗБ склалося негативне враження. Уже після звільнення, в рапорті від 14 серпня 1941 р., Пстроконський так пояснював свою поведінку на допитах в НКВС: «... Коли мені запропонували звільнення в обмін на згоду очолити підпільну організацію та діяти на їхню користь, то після роздумів протягом ночі я вирішив погодитися (підполковник Пстроконський був переконаний у тому, що в НКВС про СЗБ все було відомо і без його зізнань. — І. І.) ...Повезли мене до Москви, де впродовж двох годин я розмовляв з міністром Берією, переконуючи його у тому, що у зв’язку з небезпекою війни з Німеччиною, яка загрожує Радам після капітуляції Франції, їхня політика стосовно поляків є помилковою... Спрямував усі свої зусилля на те, аби вплинути на Ради в напрямку пом’якшення їхнього ставлення до заарештованих»[282].

У рапорті від 13 лютого 1942 р., складеному під час служби в польській армії в СРСР, підполковник Пстроконський пояснював свою згоду на співробітництво з НКВС вже тим, що «... він вирішив звільнитися за будь-яку ціну тільки для того, щоб повідомити всіх про зраду в організації»[283].

Проте з власних свідчень, поданих в НКВС і опублікованих співробітниками Центрального архіву Федеральної служби безпеки Російської Федерації у 2001 р., стали відомими справжні мотиви прийнятого Пстроконським рішення про необхідність співпраці з радянськими спецслужбами. Зацитуємо фрагмент із цих свідчень: «Поразка Франції позбавила нас усіляких надій на відновлення польської держави... переконаний, що буде радянсько-німецька війна і в цій війні ми повинні бути на боці Рад... вважаю, що можу і мушу стати на бік Рад... мій арешт і форма впливу на мене (таємне співробітництво з НКВС) дуже боляче сприйняті мною, але я визнаю необхідність цього і повинен довести свій компроміс до цих меж... умови, в яких опинилася Польща, вимагають надзвичайних кроків, і я знаю, що в перспективі не роблю помилки, ставши на бік Рад...»[284].