Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Далі вбивця забрав діамант і пішов геть. Він сподівався, що тепер скарб у нього в кишені. Але тут у місті з’явився Гольмц.

— Лжегольмц! — виправляє мене прикажчик Харитоненка.

— Так, Лжегольмц, але ж убивця цього не знає, думає, що сищик справжній, і вірить його словам про те, що діамант зранку буде знайдено. Так перетнулися два злочинці. Шахрай брехав, що знайде діамант, щоб прискорити виплату нагороди, а викрадач повірив брехні, злякався викриття і вирішив убити Гольмца. Для цього вночі прокрався до готелю, заліз там на дерево і вистрелив двічі. Мабуть, із дерева стріляти було незручно, то поцілив, але не вбив.

— Тобто у Лжегольмца стріляв справжній викрадач діаманта? — скрикує Маєвський.

— Саме так! — киваю я.

— Але хто він? І де діамант? — кричить Хомутинський.

Напруга досягає межі, всі схвильовані й заплутані. Далі я хотів звернутися до Ксенії Дмитрівни, підійти до неї, опинитися поруч із її імпресаріо й діяти дуже швидко. Але не встиг. У пана Пфальца виявилися значно гірші нерви, аніж я очікував. Він несподівано вихопив револьвер, схопив Ксенію Дмитрівну й приставив зброю їй до голови.

— Не підходити! Я стрілятиму! — заверещав Пфальц, і натовп завмер від жаху. — Дайте мені піти, інакше я вб’ю її! — кричав імпресаріо.

Я бачу зблідле обличчя Пальцевої, бачу відчай в очах імпресаріо. Я знаю, що страх може штовхати людину на божевільні вчинки. А ще страх робить людину дурною. Тож я спокійно посміхаюся і неквапливо наближаюся до нього.

— Стійте! Я стрілятиму!

— Пане Пфальц, мушу вас розчарувати. У вашому револьвері немає набоїв. Ще зранку я потурбувався, щоб їх забрали, бо ж розумів, що ви занадто небезпечні. То покладіть револьвер, бо інакше замість кількох років каторги ви отримаєте шибеницю.

— Що? Немає набоїв? — він кривиться, наче розчароване дитя. Прибирає пістолет, дивиться у барабан. Ксенія Дмитрівна непритомніють і падають, я підскакую і б’ю. У підборіддя, потужно. Пфальц завалюється, наче підпиляне дерево. Я вихоплюю його револьвер. Набої в ньому є, всі сім. І досвідчений стрілець зрозумів би це за вагою зброї. Але Пфальц — імпресаріо, і його вдалося обдурити. Поки піднімають Ксенію Дмитрівну, я нишпорю в кишенях злочинця.

— Що ви собі дозволяєте? — кричить поліцмейстер, переляканий та нервовий.

А я дістаю з кишені Пфальца невеличкий ключик. Потім зі своєї кишені дістаю шматок смужки, яку стрілець у Гольмца залишив на гілці дерева біля готелю. Потім зву мого візника, який приносить вузол речей.

— Коли я почав думати, хто викрав діамант, то одним із перших запідозрив пана Пфальца, — пояснюю я натовпу. — Бо він мав доступ до кімнати. Але самих підозр замало. То я спитав, хто купував у Сумах банани. Фрукт цей тут не дуже популярний, то прикажчик згадав, що купувала людина, схожа на Пфальца Я подумав, що в ніч убивства дресирувальника вбивця навряд чи ходив у парк пішки, бо ж падав дощ. Поговорив із візниками, — я звертаюся до свого візника — Це він? — вказую на Пфальца, який хрипить на землі.

— Так, він, — перелякано закивав візник.

— Де ти його бачив?

— Я возив його позавчора до парку.

— А постріли ти чув? — питає поліцмейстер.

— Та які постріли, там же громи, блискавки, вітер, аж дерева ламало, — лякається візник.

— Це ще не все. Ось шматок тканини зі смуги, яку залишила на дереві людина, що стріляла у Гольмца Ксеніє Дмитрівно, ця тканина вам нічого не нагадує? — питаю у співачки. Вона роздивляється шматок, торкається його.

— Господи! — вона сплескує руками.

— Так, це шматок фрака пана Пфальца Ось і сам фрак, як бачите, подраний. Пан Пфальц так злякався обіцянок Лжегольмца, що навіть не перевдягнувся, коли пішов його вбивати.

— Тобто Пфальц стріляв у Лжегольмца?

— Так! Злякався викриття і вирішив прибрати сищика, не зрозумів, що то все була брехня.

Пфальц починає вити на землі, б’є кулаками.

— А куди б він дів діамант? — питає Маєвський, — його ж важко продати.

— Пана Пфальца цікавила не сама «Зірка Сходу», а страхова виплата за неї. Імпресаріо програвся на іподромі, заліз у великі борги, його шукали різні неприємні особи, то він вирішив врятуватися у такий спосіб.

— Іване Карповичу, але де сам діамант? — хвилюється Хомутинський.

— Так, де діамант? — питають мене.

— Ось тут, — я показую невеличкий ключик. — Це ключ від банківської скриньки. Азовсько-Донський банк. «Зірка Сходу» саме там. Можете забирати, — віддаю ключ Хомутинському.

— Господи, — шепоче він. — Я не вірю!

— З’їздіть і пересвідчіться, — пропоную я.

Хомутинський біжить, за ним начальник корпусу і поліцмейстер. Ми чекаємо. Пфальц починає брудно лаятися, його забирає поліція. Минають хвилини. Натовп напружений, а я спокійний. Тільки відчуваю, що заморився.

Ось чутно гуркіт двигунів. Машини влітають на територію корпусу. З першої вистрибує Хомутинський, який утратив всяку поважність.

— Діамант знайдено! «Зірка Сходу»! — кричить він, наче босяк вуличний, що продає газети, а не серйозний банкір. — Ксеніє Дмитрівно, дозвольте вам вручити!

Він підходить до співачки, вклоняється і віддає її футляр. Пяльцева відчиняє його, всередині діамант.

— Дозвольте я перевірю, — вона бере діамант і дряпає люстерко. На тому залишається добре помітна борозна — Господи, це він, — тихо каже Ксенія Дмитрівна, і на її очах з’являються сльози.