Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Сіли до екіпажу, поїхали, а ми за ними. Поки до Святошинських дач добралися, сутеніти почало. Екіпаж зупинився, вийшли вони і пішли попід лісом Я з агентами за ними, а нашому візнику наказав у місто повертатися по підмогу до штабс-капітана Мельникова. Щоб іще людей прислав не менше десятка. Бо чую, що знадобиться нам вона.
Йдемо ми за тими обережно. А я все не збагну, чому вони дивно так ходять, якось не по-людськи. Чи на ноги хворі? Так що, обидва зразу? І що ж у них у ящику? Невже ще дитину вкрали? Там такий ящик, що й не одна поміститься.
Бозна, крадемося за ними. Під ноги дивимося, щоб гілка якась не хруснула. Агенти досвідчені, тихо йдуть, наче кінь по ріллі. Ось уже і дійшли до галявини тієї. Шепочу хлопцям, щоб червоного промінця стереглися.
Он підходять двоє з ящиком до тої залізної почвари, а з неї промінь червоний. Знайшов прибульців, посвітив. Щось дзенькнуло, і одразу ожила та клуня, засвистіла, ніби паровоз, парою все вкрилося довкола. Тільки якась дивна ця пара — світиться, переливається перламутровим відливом Потім вогні на тій залізяці кольорові загорілися, ніби святкова ілюмінація до іменин государевих. Косую оком — дивлюся, зблідли хлопці, хрестяться дрібним хрестом, так і дивись — побіжать звідси світ за очі. І мені якось меркотно стало, та знаку не даю. Потім ця довбня залізна прожектори ввімкнула — нишпорять землею промені сліпучо-білого світла, ніби шукають чогось. Нас, чи що? Тільки спробуй знайди, всі ж люди досвідчені, наче за наказом втиснулися у землю, лежимо ані пари з вуст.
Коли чуємо, заскрипіла та залізяка, ніби старі ворота. Я голову обережно підняв, дивлюся, а там двері відчинилися і драбина така вилізла дебела. Навіть не драбина, а сходи цілі. Ними ті двоє у чорних плащах пішли всередину. З ящиком Потім сходи всередину заїхали, і двері зачинилися. Далі світло згасло. Тиша, темрява. Лежимо.
— Ваню, що це було? — шепоче Митрофан.
— А бозна, — кажу. — Мабуть, се германський цепелін, тільки залізний. Іч, куди гирод добрався. Аж до Києва.
— Германський! — дивуються ледь не хором колеги. — Шпигуни, чи що?
— Не знаю.
— Так треба їх затримати! — рветься Федька Кравчуков, он уже і револьвер у руці.
— Лежати! — шиплю йому і за руку хапаю. — Лежати!
— Чому? — дратується він.
— Дивися! — пояснюю. Беру в руку землі грудку і кидаю у бік самовара. Наче тиша, темрява, нікого і немає, а вмить червоний промінь запалюється і знаходить ту грудку, світить на неї. Я кидаю іншу грудку, промінь миттєво знаходить і її, здригається, наче батіг, і грудка розлітається на порохню від удару.
Чую, як Федька охкає. І червоний промінь уже летить до нас Лежимо на землі, наче мертві. Не дихаємо. Відчуваю, як промінь проходить мною, потім зникає. Але лежимо довго і тихо. Потім потроху починаємо дихати. Потім піднімаємо голови. Мовчимо. Федька ховає револьвер, Митрофан киває, що відходимо. Дуже обережно — і гілка не трісне, і листок не впаде, — віддаляємося від того зловісного самовара.
Вже на добрячій відстані падаємо на землю і починаємо важко дихати, наче бігли кудись, висолопивши язики.
— Що це за промінь? — питає Федька.
— Не знаю, нічого не знаю, але дитина Гусятинського в тому самоварі.
— Звідки знаєш? — питає Скоробагатько.
— Вдень, коли я самовар знайшов у лісі, бачив біля нього іграшку дитячу, кораблик. Така у малого була, сам Гусятинський зробив. Про це в газетах писали.
— Навіщо німцям дитина якогось писаря з акцизного відомства? — дивується Скоробагатько.
— А може, то і не німці! — сумніваюся я.
— А хто?
— А бозна-хто.
Сидимо, мовчимо.
— Різне бачив, а такого — ні, — нарешті промовляє Митрофан. А він же досвідчений філер, двадцять років уже на службі.
— Нечиста сила, може? — перелякано питає Федька — Свят, свят, свят!
— Нечиста сила сіркою б тхнула — авторитетно заявляє Митрофан.
Ще сидимо, приголомшені побаченим Коли чуємо голоси якісь. Підхоплюємося.
— Що це воно? — дивується Федька, бо хто це уночі в лісі бігатиме.
— Оточуй! Брати живим! — чую я голос їх благороді. І аж по чолу себе гупаю! Бо ж послали ми за допомогою, а потім від хвилювань забули про це! А тепер їх благородь на самовар піде і загине від тих червоних променів!
— Стійте! Стійте! — заволав і побіг на голоси. Хлопці за мною. Та тільки пізно, штабс-капітан уже з десятком солдатів на галявину вискочили і до самовара кинулися. Їх благородь людина розумна, міг би подумати про небезпеку, он же, наче панцирник той самовар. Але дуже вже грошики отримати хотів. А жадібність — вона хоч кому очі затуляє. То й кинулися, не подумавши куди. Тут той промінь з’явився і на солдат одразу. Ото натрапить, здригнеться, і розлітається солдат на друзки. Потім наступний. Кількох розмолотив, інші гвинтівки покидали — і тікати. Тільки їх благородь залишилися, бо їм честь не дозволяє тікати, вони вже від япошок на війні достатньо побігали. То Мельников від променів ухиляється і з револьвера по самовару стріляє. Той аж затремтів весь, пішов із нього дим, почав він злітати. Важке ж таке, здавалося б, і з місця не рушить, а ото як попре знизу дим із вогнем, — і піднявся він угору.
— Іменем государя імператора, стій! — кричить їх благородь. Далі від променів стрибає і стріляти не забуває. А самовар усе вище.
— Ваша благородь, тікайте! — кричу я, теж уже на галявину вискочив. Мельников на мене подивився, а тут із самовара як випаде темне щось. Схоже на сітку рибальську. Прямо на штабс-капітана. З ніг збила, сплутала їх благородь і нагору потягла, наче рибу.
— Рятуй їх благородь! — кричить Митрофан. Усі втрьох ми кинулися. Але Скоробагатько перечепився об шматок солдата, що на землі валявся. То добігли лише я та Федька. А їх благородь у сітці вже високо борсається. Я стрибнув, ледь схопився руками за ту сітку. А Федька вже у мене на ногах повис І ото як полетимо вгору, до самовара Встиг я ще подивитися на нічний ліс, що під нами нісся. А потім затягнуло нас усередину і пирснуло якимось димом, що вмить мені запаморочилося, і знепритомнів я.
Коли очуняв трохи, дивлюся, що лежу бозна-де. У ящику, чи що. Тільки не звичайному, а скляному. У панів у таких ящиках риб тримають. Не тих, що на їжу, а гарненьких, для звеселяння очей. Зветься такий ящик акваріумом, коштує багато грошей. І ось у такому акваріумі я, замість риби. Нехай би лише я, але ж поруч і Федька! Що там Федька! Он і їх благородь! Голі! О Господи, і ми теж голі! Ну ото наче в лазні! Навіть немає чим сором прикрити! Я аж злякався, що оце в такому непартикулярному вигляді перед начальством буду. Добре, що непритомні їх благородь лежать, а то не знаю, що й робити. Давай оглядатися, щоб хоч якусь ганчірку знайти та прикритися. А немає нічого! Порожній акваріум. Потім ще придивився, а з акваріума видно якесь приміщення. Таке, що ніколи не бачив. Світло слабке, щось миготить.
— Де я? — шепочуть їх благородь. Прокинулися.
— Ваню? — дивляться здивовано на мій голий вигляд.
— Роздягли нас, ваша благородь! Вже вибачайте, — доповідаю. Мельников на себе подивився і аж зашарівся. Не звик перед підлеглими голяка давати.
Скоро і Федька отямився. Згадали ми ті події в лісі. Так виходило, що ті двоє викрали нас і заперли до самовара. В акваріум. Бачимо, що в самоварі ще декілька їх. І всі заповнені. В одному діти малі. Аж шестеро. Скоріше за все, серед них і дитина Гусятинського. Принаймні за віком є схожа. А в інших так таке сидить, що й сказати важко. Якісь такі дивні істоти, потвори скоріше, одні слизькі, наче ото холодець поганий, інші в панцирах, наче черепаха, ще такі, на раків схожі, тільки розміром з віз, або он зміюки величезні. Страшно і дивитися!