Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Ну, не в багнюку його ж було виганяти, тож гостювання графа продовжилося. Він цьому був радий надзвичайно, бо вдома жив на пустій картопляній юшці та глевкому хлібі, що випікав слуга, а в мене подавала свої чудові страви Уляна Гаврилівна Якось після смачного обіду ми сиділи з графом у моєму кабінеті, попивали хороший чорний чай і дивилися на дощ за вікном Я підкинув дровець у грубку, і в кабінеті стало тепло та затишно. Граф радів дощу, який ще більше розмочить дороги, й тоді довше можна погостювати, не повертатися на старцювання додому.
Граф, який, окрім чаю, смакував іще чарочку солодкої наливочки, зробленої Уляною Гаврилівною, розчервонівся і замрівся. Щось собі думав, а я перечитував останню оповідку. Далі граф мав подрімати, як він завжди любив по обіді, вже й позіхнув кілька разів, почав умощуватися у кріслі, а потім несподівано спитав:
— Іване Карповичу, оце ви розповідаєте мені різні історії, всі вони дуже цікаві, але зрозумілі. Розповідаєте ви, що саме відбулося, хто винен, усі подробиці й деталі. А чи були у вас історії загадкові, де б ви й досі не знали, що ж відбулося і чому?
Я відклав аркуш із черговою оповідкою і замислився.
— Знаєте, графе, була одна така пригода, про яку я і досі зрозуміти не можу, що це було. Аби бачив усе те я сам, то міг би вирішити, що ввижалося мені все, якась маячня. Але те саме, що і я, бачив мій тодішній начальник у Київському охоронному відділенні штабс-капітан Мельников. Та й зникли ми ж справді надовго, нам навіть устигли пам’ятники на цвинтарі встановити.
— Пам’ятники? — здивувався граф. — Ану розкажіть! Що це за історія така?!
— Історія дивна, така історія, що ви, графе, мабуть, і не повірите, як і ніхто не повірить.
— Та розповідайте вже, Іване Карповичу, не тягніть душу! — граф аж підхопився, бо до всіляких вигадок був страшенно охочий. Але розповідати я збирався не про вигадки, а про те, що справді було зі мною в часи служби в охоронному відділенні. І за кожне слово тут я присягаюся, що саме так було, а як не вірите, то спитайте в їх благороді штабс-капітана Мельникова.
Отже, сталася ця історія навесні 1908-го року, вже наприкінці Великого посту. Я б ото і постався, бо ж у Бога вірую і до церкви ходжу, але ж самі поміркуйте — хіба пробігаєш цілий день на самій каші з олією, а то й без олії, коли суворий піст? Не пробігаєш. А бігати доводилося багато. Ми тоді працювали по бундівцях, жидках-соціалістах, а вони, окрім того, що метушливі, як і все їхнє плем’я, так ще й великі конспіратори, ніколи прямо не ходили, все намагалися хитрувати, сліди плутали. І як візьмуться з самого ранку, так до ночі й не присядуть. А у філера робота така, щоб за ними бігати. Ну, і бігав. Бувало, прийду увечері додому, а ноги тремтять, як у жереб’яти малого, що тільки на світ білий народилося і спинається вперше. Тільки очі заплющиш, щоб поспати, а вже ранок — знову бігти треба, отримувати нове завдання. Це ще добре, коли поспати вдається, а то ж, бувало, доводилося і ночами нишпорити. У нас один філер, Петька Бескудніков, так той до того добігався, що в нього у голові потьмарення сталося, відвезли бідолаху до божевільні.
Словом, важкувато було, тут уже не до посту. Біжу собі, то пиріжок куплю з гречкою та лівером, то млинців перехоплю з картоплею і грибами, то кусень ковбаси. Воно ж на ногах увесь час, так апетит просто вовчий. Якось веду я свого субчика, бундівця, коли обережно підходить до мене Абраша Гольдман, з жидів, але наш, агентом працює. Шепоче, що викликає мене Мельников. Терміново. Наче у їх благороді хоч колись по-іншому бувало.
Побіг я. Чи не побіг, а пішов, бо на вулицях не побіжиш, людно, то там натовп, то там Всі балакають про сина акцизного чиновника Гусятинського. П’ять років хлопчику. Бавився у дворі, а потім зник учора ввечері. Сьогодні вже обід, а хлопця ще й досі не знайшли. Ось і пішли плітки різні. Бо, бач, скоро жидівська Пасха, а кажуть, що для неї потрібна жидам кров християнська, дитяча бажано, щоб їхню мацу замісити. Тільки про це й кричать на вулицях, що жиди дитину викрали і треба їм помститися. Розпалилися люди до того, що й погроми недалеко. На Поділ послали сотню козаків, однак ті й самі на жидів злі, то не дуже захищати будуть. Все ж таки дитя невинне...
Сам я ото не знаю, чи правду на вулицях торочать. З одного боку, жиди все ж таки нехристі, Бог його зна, як там у них все, може, й справді кров’ю дитячою причащаються. А з іншого боку, якби хотіла влада знайти, то генерал-губернатор би наказав і знайшли б. Усі жидівські хати обшукали і знайшли. Але немає нам наказу. А чого так, бозна. Я й не замислююся, бо кожному своє. Нехай начальство думає, а моя справа теляча — виконувати.
— Прибув, ваше благородь! — доповідаю.
Бачу, що штабс-капітан знервований якийсь, вуса крутить, чоло морщить, горілкою від нього тхне.
— Про дитину Гусятинського чув? — питає Мельников.
— Чув, як же не чути.
— І що думаєш?
— Нам думати по чину не можна, — відповідаю, як то нижнім чинам належить.
— Правильно. Але з наказу й подумати можна. То що?
— Та бозна. Кажуть, що жиди викрали. Хвилюються люди. Мабуть, увечері погроми будуть. Принаймні на Подолі жиди вже всі свої крамниці позачиняли. Чекають.
— А про винагороду чув?
— Ні. Яка нагорода?
— Найбагатші жиди міста зібрали десять тисяч рублів тому, хто знайде хлопчика і його викрадачів.
Ого, думаю. Десять тисяч. Оце б мені такі гроші, то я б зажив. Тобто розумію, що все мені не дадуть, але хоча б три тисячі! Купив би земельки, бо ж немолодий уже, можна б і про майбутнє подумати. Про хатку у вишневому садочку, про дружину чорноброву та інші приємності. Солодкі мрії, тільки прокидатися від них гіркувато. Ну, не малий, плакати не буду.
— Десять тисяч — сума приємна Мабуть, злякалися жиди.
— То не важливо, чи злякалися, чи ні. А ось те важливо, що у тебе, Ваню, нюх собачий. Візьмись за цю справу, — каже штабс-капітан.
— А Бунд як же?
— Та куди до дідька той Бунд подінеться! Вони все одно зараз принишкли, наче руді миші, бо ж погроми ось-ось почнуться. Займися, Ваньку, цією справою. Яка поміч від мене потрібна, то кажи — посприяю. А гроші потім поділимо.
— Слухаюся.
— Ти вже постарайся, Ваньку. Дуже тебе прошу, — дивиться на мене Мельников, наче собака на господаря, коли кістку чекає. Рідко коли Мельников так на мене дивиться. Завжди орлом ширяв. Та на кожного орла своя чорна курка є. Ось і штабс-капітан закохався в акторку одну, яка з нього всі гроші витягнула. І тут би покинути її, хіба в закладі Розочки Шпільман мало чистеньких дівчат? Так ні, він же з паничів, а вони ж іще ті мрійники, навигадують бозна-що, а потім страждають. У борги заліз, тепер вигадує, як би підзаробити, бо на платню надії немає, замала вона для його примх. — Дуже прошу, — повторює Мельников.
— Слухаюсь, — узяв під козирок свого картуза і побіг. У кожного філера повинні бути свої люди, які щось корисне та розкажуть. Візники, рубачі з базару, вуличні торговці, повії. Всі про дитину Гусятинського балакають, але нічого путнього не знають, те саме перемелюють. Що зник, що, мабуть, жиди, щоб кров поцідити для паски своєї. Але щоб конкретніше щось, чи бачив хтось, сліди якісь, свідчення, так анічичирк. Тільки балакають. Але ж і слова можуть людину розпалити. Вже ближче до вечора на вокзалі натовп побив кількох жидів. Ледь поліція розігнала, а то б убили. Казали, що вночі погром ще той буде, люди готуються. Жиди теж, той же Бунд свої бойові дружини має. То буде жарко, і без стрілянини не обійдеться.