Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Я про це думав, коли сидів у шинку одному на Дорогожичах. Замовив горілки чарку та борщику зі сметанкою підкріпитися. Випив чарочку, крекнув від задоволення і сьорбаю борщик, коли чую, як поруч мужик якийсь розповідає про дива Начебто в лісі за Святошинськими дачами вогні якісь бачив минулої ночі й шум якийсь дивний чув. Але ніхто і слухати його не хоче, всі про дитину Гусятинського балакають, про майбутній погром і жидів-кровопивць.
А я ото звернув увагу. Бо це ж не щодня вогні в небі літають. А коли одночасно два дива трапляється, то перевірити треба, чи не пов’язані вони якось. Підсів я до дядька, ну розпитувати. Він і каже, що вчора продав віз дров, випив добряче. А коли їхав додому, то заснув. Конячка дорогу знала, везла потроху, а потім понесла.
— Вона в мене спокійна, а то форкає, наче вовка побачила! Я прокинувся, бачу — а над головою вогні! Летять кудись у ліс, і сопе щось, наче бик, коли на телицю лізе! Потім гупнуло аж земля здригнулася! Отакої!
— Та звідки ти знаєш, що здригнулася, коли ти на возі був? — сумніваюся. — До того ж п’яний.
— Я-то п’яний. А кінь-то ні! Але і його захитало! А в мене кінь справний, не який-небудь там задохлик! — гарячкує дядько.
— Так а що то летіло? — розпитую я про своє.
— Не знаю. Темне щось, дебеле і наче з ліхтариками. Ого висить наді мною і аж як тисне! Мене такий страх пробрав, що я не озираючись гнав до самого дому. Гілками з мене картуза збило, то навіть вертатися за ним не став! А картуз новий, на Різдво жінка подарувала! Досі його згадую. Чарочку мені наллєш? Жінка, холера, всі гроші забрала, коли дізналася, що картуза загубив, — бідкається мужик.
Пригостив його чаркою і замислився. Хоча що там думати, коли мужик — п’яниця, і щось ввижалося йому. Колись он їх благородь три дні пили не висмикуючись із хористками, а потім їм слон почав ввижатися, та не просто слон, а такий, що генеральським голосом розмовляв та наказував покинути пити, інакше погрожував розчавити лапищею своє величезною. А слон же істота дебела, з ним не жартуй. То їх благородь ледь грець не схопив, довелося водою холодною відливати, щоб до тями повернути. Спиртуози — вони і не таке навіяти можуть.
Кажу оце собі й не вірю. Щось засіло у серці скабкою, не дає спокою, так і вимагає — перевір, перевір! Потім згадую, що на базарі один рубач казав, що наче бачив учора в небі зірку. З села їхав, де купив трьох кабанчиків. Вже темно було, коли побачив її — велику і при землі. Незвичайна вона якась, величезна, з ліхтариками. Рубач тепер казав, що то знак був, що жиди дитину вкрали. А оце зараз зметикував я, що рубач той теж біля Святошинських дач їхав!
А оце вже цікаво. Вийшов я з шинку, зупинив візника і поїхав до лісу за тими дачами. На місці розплатився і пішов нишпорити. Оце аби хто побачив, то подумав би, що напився Іван Підіпригора і вештається лісом, ніби причинний. А я наче хорт — відчув, відчув слід! Ото нехай і кажуть, що філеру головне ноги, а я скажу, що філеру головне — чуйка! Без чуйки ніякі ноги не допоможуть. Бо ось клієнт твій забіг у будинок, а з нього два виходи. До чорного бігти чи біля парадного чекати? Відчути треба того, кого переслідуєш, тоді нікуди він не подінеться. Ось і тут я відчув, що взяв слід. Бігав, бігав, усю пику об гілля обдер, коли вибіг на галявину.
А посеред неї диво якесь. Наче залізне, виблискує у променях сонця, стоїть на ніжках, як самовар, тільки ж велике таке одоробло, може, як трамвай у довжину, приплюснуто, наче дзиґа чи ото миски полив’яні одна на одну догори дриґом покладені. І ні вікон у ньому, ні дверей. Що ж це ще таке? Постояв я в кущах, потім вийшов, підійшов. Як є диво, нічого подібного в житті не бачив. Присів, бачу, під махиною цією вся трава випалена Ну точно, ніби самовар велетенський, тільки хто ж із нього чай п’є? Коли бачу, а в траві, поруч, кораблик лежить. Яким діти бавляться. Тут як вдарило мене! Бо ж дитина Гусятинського, коли йшла у двір гуляти, то мати їй кораблика дала Ось так!
Ох як серце в мене закалатало! Ледь не вистрибнуло. Я до кораблика підскочив, схопив, роздивляюся його, коли в самоварі тому щось як заторохтить. Палка вилізла якась, а з неї промінь, тоненький такий, червоний, світити почав. Забігав по землі, а потім на мене перейшов. І так піднімається. Відчуття — наче гадюка по тобі повзе. Так і хотілося стрибнути вбік і тікати. Але ж знаю я, що людина — істота дурна, завжди їй хочеться не те, що треба То не стрибав, а став і стою, наче кам’яний. Навіть дихати припинив. Ані руш. А промінь ото знай по мені бігає, наче вивчає. Потім на лобі зупинився. З хвилину ото там промінь стояв, відчував я його тепло. Мені вже паморочитися почало без повітря. Коли чую, поруч шелестить щось. Мабуть, і промінь почув, зліз із мене, убік пішов. Дивлюся, а то їжак на галявину вибіг. Носом крутить, вивчає, чи немає чого поїсти. Тут на нього промінь. А їжак же істота нерозумна, не зауважив променя, далі побіг. До самовара цього. І тут промінь, наче ото батіг, як вигнеться та вдарить! І їжак від удару, що перестиглий огірок, розлетівся на друзки! Був їжак і немає їжака! Ось так!
Промінь ще понишпорив трохи, а потім згас. Я ще постояв, а потім хамелю-хамелю, позадкував і геть від того самовара до лісу. Спитаєте, як здогадався, що небезпечний промінь і кам’яніти під ним треба? Та кажу ж — чуйка! Без чуйки філеру — як муляру без рук. Сказало серце стояти, я й стояв, тим тільки і врятувався.
Вибіг з лісу, почимчикував до міста Коли наганяє мене візник. Місцевим виявився. Плигнув я до нього, їдемо. Питає мене про погром, чи буде.
— Тобі яка різниця? — дивуюся я.
— Та як же! Як буде, так я до міста поїду! Жиди — багаті, може, щось і собі у них прихоплю.
— Кулю хіба що. Думаєш, жиди просто так віддадуть майно? Відбиватися будуть.
— Та все одно цікаво, — каже візник.
— Слухай, а ти ж тут часто їздиш, біля лісу?
— Та щодня.
— А чи вогнів у небі не бачив останнім часом?
— Вогнів не було, але вчора двох таких дивних пасажирів віз, що борони Боже.
— І чим дивні?
— Та всім! По-перше, іноземці, бо балакають наче по-нашому, але не так якось.
— Акцент інший?
— Що?
— Акцент. Та Бог з ним, де тобі це знати. Що ще?
— Двоє їх, пики такі, наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив, і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, отакі важкі виявилися! Наче залізні!
— Мо’ в них багаж який був?
— Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось порскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.
— І куди їхали?
— Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком Підвіз їх. Платять вони добре.
— То кажеш, що іноземці?
— Ага.
— А може, жиди?
— Ні, точно не жиди. Мабуть, німці — балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.
— Їх?
— Ага І завдаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходити якось важко.
— Важко?
— Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.
Замислився я. Оці двоє іноземців із ящиком, вогні в небі, залізна бандура в лісі і кораблик дитячий. Наче й далеке все одне від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик і відвезли у ліс до тієї бандури! Ну точно ж!
Я попросив візника їхати до контори, зупинив раніше, щоб не видавати себе, і попросив зачекати. А сам стрілою до Мельникова.
— Пане штабс-капітане, може, і буде діло! Тільки дайте мені двох агентів досвідчених! Зі зброєю!
Мельников тільки спитав, чи справді я слід узяв, але побачив очі мої пломінні і відповіді чекати не став. Дав двох агентів, Федьку Кравчукова та Митрофана Скоробагатька — не останніх хлопців у нашій дільниці. Я візника того відпустив, а ми з агентами за ним На нашому візнику, конторському. Він свою справу добре знав і вів непомітно. Ось той екіпаж зупинився на Контрактовій — чекає когось. А ми збоку. З годину сиділи, я вже хвилюватися почав, чи не помилився. Коли бачу — йдуть! Двоє, височенні, у чорних плащах аж до землі, у чорних капелюхах, хитаються якось дивно, не по-людськи, наче на ходулях чи що, і ящик тягнуть. Люди перед ними розступаються, коні харапудяться. А вони ж і справді страхолюдні якісь!