Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
То був страшний період для нашої сім’ї. Ми з Джейком частенько ховалися в спальні, що, здавалося, була єдиним нашим прихистком. Джейк лежав на ліжку, тримаючи в руках комікс. Замість того, щоб читати, він мовчки витріщався на стелю. Іноді працював за своїм маленьким робочим місцем над пластмасовими модельками літаків, наповнюючи кімнату в’їдливим запахом клею. Я здебільшого сидів на підлозі біля вікна і дивився на церкву по той бік вулиці, розмірковуючи над батьковим Богом. Під час служби тато часто говорив про віру в Бога і в те, що, попри все, як би нам не було самотньо, Він завжди поруч. У тому мерзенному очікуванні я ніскілечки не відчував, що Бог поруч. Я молився, і на противагу татові, який вірив, що його слова чують, мені здавалося, що я розмовляю з порожнечею. Усе було марним — від Аріель не було чутно нічого, а наші нерви були на межі.
Дощ не вщухав цілий день, години тонули в глибокому тумані чекання та страху. За весь цей час батьки майже не спали, вигляд у них був моторошний.
Тієї ночі ми з Джейком лежали під ковдрами, аж раптом шериф подзвонив татові. Батько стояв у коридорі поруч із нашою спальнею. Я підвівся і стояв біля порогу, намагаючись уловити суть розмови. Засмучений і похмурий, він наказав мені повертатися до спальні, а сам пішов униз до мами, діда, Ліз та Еміля, які сиділи у вітальні. Як мишка, я прокрався до верхньої сходинки і став підслуховувати:
— Не лише наша сім’я страждає після зникнення Аріель, — повідомив тато.
Через Воррена Редстоуна на сім’ю Денні О’Кіфа накотилася хвиля звинувачень. Їх залякували по телефону, вони навіть більше не відповідали на дзвінки. А напередодні хтось жбурляв у будинок каміння і розбив вікно вітальні. Батько сказав, що поїде до О’Кіфів, аби вибачитись перед ними.
— Вибачитись за що? — спитав дід.
— За байдужість інших.
— Про що ти? — дід не здавався. — Ці люди пригріли в себе Редстоуна. Боже милостивий, Натане, ти думаєш, вони не знали, хто він є насправді?
— І хто ж він насправді, Оскаре?
— Він… він… від нього завжди самі неприємності, — слина летіла з дідового рота.
— Які неприємності?
— Ну, — намагався пояснити дід, — то було давно.
— Оскаре, мені пречудово відомо лише те, що Воррен Редстоун захистив Френка від Морріса Інґдала, який намагався його скривдити.
— У нього знайшли кулон Аріель, — беззаперечно зауважила мама.
— Саме так, — заторохкотів дід. — А що ти на це скажеш?
— Френк стверджує, що Редстоун їх знайшов.
— І ти віриш брехні індіанця? — відрізав дід.
— Індіанець… — батько промовив це непохитно, проте без злості.
— Якщо хочете почути мою думку, то саме в цьому і вся суть, Оскаре. Знущання над О’Кіфами не мають нічого спільного з моєю донькою. Сповнені жорстокості та упереджень, люди використовують зникнення Аріель, аби звести власні рахунки. Саме тому я їду до них, щоб вибачитися за пекло, в якому опинилася ця сім’я.
— А якщо з’ясується, що Редстоун причетний до зникнення Аріель? — гірко мовив дід.
— Аріель не могла зникнути просто так. Є інша серйозна причина, — відповів тато. — Я щиро в це вірю. І я вірю, що вона скоро повернеться. Немає жодної підстави, аби наражати О’Кіфів на ці муки.
Я сидів, сховавшись зверху біля сходів, і чув, як тато йде до дверей. Його силует промайнув повз мене — він вийшов з будинку.
— Ідіот, — зітхнув дід.
— Так, проте який прекрасний, — додав Еміль.
Втрата, що виростає з холодних фактів, перетворюється на тягар. Він має вагу, форму і текстуру. Він твердий, з ним можна боротися, можна оцінити його масштаб. Можна використати його, щоб помордувати себе, а можна просто викинути. Проте невизначеність зі зникненням Аріель була діаметрально іншою. Вона обвивала нас павутиною, що міцно прилипала до нас. Її структура була нам невідома. У нас були причини для хвилювань, але, оскільки ми не знали, що саме відбулося чи відбувається з Аріель, у нас були підстави вірити та сподіватися. Віра — це те, що сповідував батько. Мати сповідувала відчай.