Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
9
У Шершуна Богдан Данилович пробув хвилин десять. Генерал мовчки вислухав доповідь про хід розслідування замаху на Юрія Бойченка, сказав «Гаразд» і ні слова більше. Зорій був здивований, але теж не став більше нічого говорити чи запитувати. Зрозумів — щось із Шершуном не так, щось трапилося. І, можливо, не пов’язане зі службою…
— Дозвольте йти? — незвично для їхніх стосунків сказав Зорій.
-Іди, — Шершун навіть не звів очей.
Зорій вийшов.
10
Віктор Яруга, як і багато хто з досвідчених оперативних працівників, термінові зустрічі з агентурою проводив на так званих «зелених явочних квартирах». У кожного опера було кілька улюблених місць у місті, де можна було, не привертаючи до себе особливої уваги сторонніх, провести коротку розмову з агентом, передати чи отримати якісь документи, письмові повідомлення, предмети. Парки, сквери, невеличкі кафешки, забігайлівки, набережна Дніпра — усе годилося для цього.
Звичайно, такі дії були прямим порушенням усіх принципів і порядку здійснення оперативної роботи, від яких могли наставати провали операцій, розшифровки агентури. Начальство знало про порушення, але особливо не звертало на це уваги, бо самі керівники пройшли такий самий шлях, який проходять усі опери.
З агентом «Осою» Яруга зустрівся біля верхньої станції фунікулера. Поки пройшлися парком до Володимирської гірки, «Оса» — жінка тридцяти років, із жирно наведеними помадою губами й густо нафарбованими віями — розповіла, що у її подруги два дні тому був клієнт, з яким вона провела ніч у себе вдома. Розплатився він за тарифом — ні більше, ні менше. Майже всю ніч мордував її. «Сильний бугай» — таку
оцінку дала її подруга. Про себе розповідав мало. Правда, прохопився, що він недавно прилетів із Челябінська і не має наміру довго затримуватися в Києві.
— Юлю, а чи не домовлялася твоя подруга ще на одну зустріч? Може, йому сподобалося, і він захоче продовжити «тортури»?
— Взагалі-то в нас не прийнято обмінюватися телефонами з клієнтами. Якщо ж йому закортить перепхатися ще, то він просто прийде в ресторан «Дельфін», що на Подолі, і там знайде, кого хоче. Чи Таньку, чи мене, чи когось іншого.
— Дивись уважно, — Яруга витягнув з бокової кишені піджака фотографію Пацька й показав агенту. — Сьогодні будеш у «Дельфіні». Ніяких клієнтів. Завтра теж. Прийдеться тобі попрацювати на державу. Коли що — телефонуй.
— А хто ж компенсує збитки? — про всяк випадок запитала «Оса».
— Я ж сказав, відпрацюєш борг перед державою. Скільки платиш у місяць податків?
— Вікторе, ти що, які податки, сама ледве кінці з кінцями зводжу…
— Ну, ото й зводь, — Яруга взяв жінку за лікоть, трішки стиснув. — Поки що ті кінці зводяться. Забула, скільки заробила на американцеві, якого я тобі підсунув?
— То ти згадай, скільки я тобі інформації про нього притарабанила.
— Юлько, досить. Ти гарна баба, талановита. Я ж тебе ціную. Тільки не пиндючся. Дістань мені цього бугая.
— А як дістану, порушиш ваші дебільні правила не спати з агентами?
— Так, годі, йди. А то зараз доведеш мене, що порушу все на світі. Просто тут.
— Ой-ой, налякав, — кокетливо сказала «Оса». — Усе зрозуміло, нічого не змінилося: ти невиправний дурень. І чого я з тобою зв’язалася? Бувай.
Жінка повернулась і швиденько збігла східцями до пам’ятника Святому Володимирові.
Глава дев’ята Генерал Шершун
1
Електропоїзд у метро зупинився. Уже було пізно й людей — небагато. До першого вагону зайшов високий елегантно вдягнений чоловік. На ньому красивий модний костюм, свіжа світло-блакитна сорочка, яка виразно підкреслювала великі блакитні очі.
Більшість пасажирів звернула на нього увагу. Нечасто в поїздах метро їздять ось такі франти. Особливу увагу виявили своїми поглядами жінки.
Поїзд рушив. Коли прозвучали всі оголошення про зачинення дверей і наступну станцію, чоловік став посеред проходу, дивлячись уздовж вагону, і сильним, красивим баритоном притьмом заговорив. Його слова шокували людей, які вже нічого нового ні почути, ні побачити у вагоні метро не очікували. Але не лише зміст слів їх вразив. А те, як спокійно, майже механічно він промовляв ці страшні слова. Надивившись щодня у вагонах різних картин, від «ізвінітє, ми люді не мєстниє» до «пропонуємо недорого найсвіжіші батарейки», яким насправді вже сто років, люди, може, вперше в житті слухали цю людину і… вірили їй. Вони не лише вірили. Вони не могли прийти до тями — і там, у вагоні, і потім, коли рухалися ескалатором, і коли вийшли з метро, і коли прийшли додому, і коли ніяк не могли заснути в ліжку. Здавалося б, чужа людина, чужі проблеми, чужі болі. А він, між станціями, між «Двері зачиняються» і «Станція така-то» встигав сказати лише кілька речень.