Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Колю, — Симко звернувся до старшого лейтенанта міліції, який підійшов до Симка. — Запротоколюй дані, повідомлені Петром…
— Заплюйсвічка моє прізвище, — спокійно сказав водій.
— …повідомлені Петром Заплюйсвічкою. І все ж про всяк випадок опитай лікаря й медсестру, — Симко простягнув руку водієві. — Спасибі вам, тезко. Треба буде, ще зустрінемося. Хай щастить.
— Будьте й ви здорові.
— Вибачте, — Богдан Данилович, який весь час слухав розмову двох чоловіків мовчки, звернувся до водія. — У диспетчерському центрі «швидкої допомоги» здійснюються магнітофонні записи телефонних дзвінків?
— Думаю, що так.
— Дякую.
Зорій і Симко попрямували до лікувального корпусу. Там біля входу розмовляло кілька здорованів, одягнених у темні костюми й білі сорочки з краватками. «Охорона», — подумав Богдан Данилович. Олігархи нині одягаються не так: м’яті бавовняні штанці, лляна теніска або сорочка без краватки.
Дещо віддалік стояли іномарки чорного кольору. Водії сиділи в салонах і всі як один тримали руки на кермі, готові будь-якої секунди завести двигун і мчати, куди накажуть.
Зорій і Симко підійшли до групи чоловіків. Оскільки Петро був у формі, вирішили не називатися.
— Здрастуйте, хлопці, - по-дружньому звернувся до них підполковник. Ті щось муркнули. — Ми ведемо розслідування замаху на вашого шефа. Для початку хочемо з’ясувати, хто з вас перший його знайшов і хто викликав «швидку допомогу»?
Якийсь здоровань підняв, як школяр на уроці, руку.
— Ну, я перший знайшов шефа.
— Гаразд, до вас буде кілька запитань окремо. А хто телефонував до «швидкої»?
Усі мовчали. Згодом той, що піднімав руку, видихнув:
— А ніхто «швидкої допомоги» не викликав. Самі не знаємо, звідки вона взялася. Ми самі шефа притаранили на больнічку.
Підполковник міліції Симко й полковник СБУ Зорій багатозначно перезирнулися.
— Ми зараз провідаємо постраждалого, а потім повернемося до розмови з вами. Колю, — Симко покликав старлея, що опитував лікарів. — Закінчиш з медициною — перепишеш оцих орлів, можливо, з ними доведеться говорити не тільки тут.
Приятелі попрямували до дверей. У кишені Зорія завібрувала мобілка. Дзвонив Яруга.
— Богдане Даниловичу, — почулося в трубці, - є новини. Щойно телефонував мій конфідент — він працює по «Терористу». Йому хтось повідомив, що в Києві сьогодні бачили «російського гостя».
5
У кімнаті, куди провів Зорія й Симка черговий лікар, на широкому ліжку в якомусь м’ятому одязі лежав чоловік. На тілі — жодних ознак того, що його побито або що він узагалі травмований. А якщо й були якісь рани, то зовні їх ні Зорій, ні Симко не побачили.
— Потерпілого щойно оглянув професор Возіянський, — сказав лікар. — Якісь висновки робити рано, але за попереднім діагнозом у хворого сильно травмовані внутрішні органи. І, здається, найбільше постраждала голова. Хоча, кажу вам, ми дещо здивовані тим, що зовні на тілі майже немає ознак побиття. Ще раз повторю: всередині у постраждалого немає живого місця.
— Лікаре, — без прелюдії почав Зорій, — скажіть, будь ласка, чи не помітили ви або професор Возіянський, що тіло потерпілого побито більше з якогось одного боку, точніше — з правого?
— Вибачте, панове, але я ж сказав, що зовнішніх ознак взагалі майже немає, а решту ми встановимо після більш детального обстеження, яке ми зараз і розпочнемо.
— А в якому стані зараз хворий, чого можна чекати, які медичні прогнози?
— Хочеться помилитися, але, думаю, перспективи в нього не райдужні.
— Зараз під’їдуть міліцейські експерти, вони теж оглянуть потерпілого для кримінальної експертизи. У них дещо інші
завдання, ніж у вас, хоча вони теж професійні медики. — Симко подивився на Зорія, мовляв, що ще ми тут маємо з’ясувати? Богдан Данилович знизав плечима.
— Тоді ходімо потрошити охорону. Хоча Миколка своє діло знає. Мабуть, уже все з’ясував, — Симко повернувся до лікаря. — Ось моя візитка, прошу вас — зателефонуйте, коли більш-менш щось вималюється.
Зорій і Симко вийшли. Біля входу в лікарню на них уже чекав Микола.
— Петре Миколайовичу, — почав доповідати старший лейтенант, — з попередньої розмови з тими дебілами вдалося встановити, що Бойченко прибув на територію дачі приблизно о 19-й годині. Наказав готувати вечерю, а сам пішов прогулятися лісом — біля свого палацу. Там того лісу кіт наплакав — гектарів чотири-п’ять. Усю територію обнесено височенним парканом з колючкою, периметр охороняється. Проникнення сторонніх на територію майже виключено. А хвилин за тридцять, коли приготували вечерю, охоронець пішов кликати хазяїна і знайшов його метрів за триста від будинку. Бойченко лежав на траві горілиць і, як спочатку здалось охоронцеві, спав. Але розбудити не вдалося — був непритомний. По рації викликав допомогу. Перенесли тіло ближче до будинку — там достатньо світла — і переконалися: з хазяїном біда. Запанікували, швидко прийняли рішення везти у Феофанію, завантажилися, й ось вони тут. Само собою, ніхто нічого не знає, і версій — жодних. Можна припустити, що хтось проник на територію дачі, побив Бойченка й так само зник. А можливо, причетний хтось із своїх.