Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Янова рука ніжно торкалася круглої мідної ручки шухляди. Я почувала, що йому страшенно хочеться відкрити її. Але Ян вагався, — певно, казав собі, що не має на це права. Здалеку долинуло до нас мукання корови, що паслася десь на вигоні,— в такі туманні хмарні дні воно звучить якось особливо сумно, і я подумала, що Янові, певно, здалося, ніби Суверен-Мулен зовсім збезлюднів і він лишився тут сам один, як у пустелі…
Досить було йому відкрити шухляду, і він знайшов би свою телеграму, послану з Лондона в лютому, — я ж берегла її як найдорожчу реліквію.
«Прибуду Кале-Приморський 13 годині четвер звичайно».
У четвер, мій вихідний день, щоб я могла його зустріти. У четвер, бо був колись інший четвер, холодний і похмурий, який належав нам, тільки нам двом! Дорога на Бове — Яне, чи пам'ятаєш ти її? Дзвіниця сільської церкви здіймалася вгору і розтинала морозне небо, немов сонячна шпага. Мені тоді щойно минуло шістнадцять років, і поруч був ти, мій дорослий супутник та друг, і зненацька ти усміхнувся мені…
Потім ти вийшов зі школи, не сказавши ні слова…
Кілька хвилин я даремно прислухалася, сподіваючись почути гуркіт мотоцикла. А тоді, прослизнувши поза живоплотом, нишком подалася на край села і невдовзі побачила тебе: ти сидів біля вікна у маленькій кав'ярні з підвіконнями, на яких стояли вазони з геранню і плющем, — я добре знала ту кав'ярню, бо п'ять разів на тиждень снідала в ній.
Двері було розчинено. Ось почувся голос хазяїна кав'ярні, він упізнав тебе:
— Скажіть, чи ви, бува, не той самий норвежець, якого ми бачили тут то з чоловіком мадам Ферк, то з мадемуазель Фанні, молоденькою вихователькою школи?
— Так, це я. Ми снідали тут разом з нею, два тижні тому, пригадуєте? Он там, за тим столиком у кутку… От що, сяду-но я на те місце. І меню хай буде те саме: кролячий паштет і салат з прованською олією.
Поки сервірували твій столик, ти вийшов і, засунувши руки в кишені, роздивлявся навколо. Мені не видно було здалеку твого обличчя, але я досить добре знала тебе і догадувалася, що вираз у тебе — задумливий і мрійливий. Ти ніби признавався в чомусь цьому маленькому клаптеві моєї землі, яка лежала в чарівному м'якому серпанку травневого дня, оповита легким морським туманом. Над фортечним муром старовинного маєтку звисало нерухоме листя дерев, вода в рові була спокійна-спокійна. Обабіч сільської вулиці, що тягнулася вдалину, здіймалися вгору вузлуваті дуби, наче старезні діди, і кожній хаті тут було щонайменше сто років, Яне, і скидалися вони під очіпками з рожевої черепиці на добрих спокійних бабусь. А далі, в густій траві, яка облямовувала краї шосе, де майже ніколи не проїздили машини, рів усміхався білими стовпчиками.
Чи почув ти глибинний голос мого краю, який мовчазно виспівував тобі свою душу? Сільські діти, які гралися на чистому свіжому повітрі від перших вербових котиків до останніх каштанів, різдвяні дзвони над полями і луками, вкритими незайманим снігом. І яким меланхолійним здається заокруглений круп коня-ваговоза, одного з тих булонських ваговозів, що їх ще можна коли-не-коли побачити крізь блискуче від дощу листя тополь поряд з гуркотливим трактором.
Дівчинка-служниця покликала тебе. Ти востаннє обвів поглядом усе навколо і ввійшов до кав'ярні. У тому залі, де ми були разом, очі твої затрималися на паперових шпалерах з примітивним малюнком, які часто можна побачити в наших краях: пара качок плаває в калюжі, зарослій очеретом, друга, розпростерши крила, злітає в повітря, — і так на всіх стінах цей невибагливий сюжет повторюється без кінця.
Тоді ти зауважив:
«Малюнок наївний, кольори трохи бляклі, але то майже символ, оцей подвійний сюжет! З одного боку, ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, тішаться радощами повсякденного буття. А з другого — перелітні птахи, що жадають нових обріїв і нових відкриттів…»
І, помовчавши якусь мить, ти затарабанив пальцями по паперовій скатертині і стиха спитав:
— Хто ж із них щасливіший? Чи ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, чи вічні мандрівники, перелітні птахи?..