Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— Геть звідси!
— Ти чого?!
— Геть!!!
На столі лежить людина... у неї розтята грудна клітка...
— Геть!!!
Добу за операційним столом стоїмо, було, що й дві. То з бойових поранених везуть, то раптом почнуться самостріли — у коліно собі вистрелить чи пальці на руці пошкодить. Море крові... Бракувало вати...
Тих, хто наважувався на самостріл, зневажали. Навіть ми, медики, їх сварили. Я сварила:
— Хлопці гинуть, а ти до мами захотів? Колінце собі поранив... Пальчика зачепив... Сподівався, до Союзу відправлять? Чому в скроню не стріляв? Я б на твоєму місці у скроню стріляла.
Клянуся, я так говорила! Мені вони тоді здавалися ницими боягузами, тільки тепер я розумію, що це, можливо, і протест був, і небажання вбивати. Але це тільки тепер я починаю розуміти.
Вісімдесят четвертого... Повернулася додому... Знайомий хлопець нерішуче запитав:
— Як ти вважаєш: мусимо ми там бути?
Я обурювалася:
— Якби не ми, там би були американці. Ми — інтернаціоналісти.
Ніби я могла чимось це довести.
Дивно, як мало ми там замислювалися. Бачили наших хлопців, покручених, обпечених. Бачили їх і вчилися ненавидіти. Думати не вчилися. Піднімалася на гелікоптері... Дихання спинялося від краси! У пустелі своя краса, пісок не мертвий, він рухається, живе. Слалися гори, укриті червоними маками чи якимись невідомими мені квітами... А я вже не могла милуватися цією красою. Усім серцем уже не могла. Мені більше подобався травень, який обпалював своєю спекою, тоді я дивилася на порожню, суху землю з почуттям мстивого задоволення: так вам і треба. Через вас ми тут гинемо, страждаємо. Ненавиділа!
Дні не пам’ятаю... Пам’ятаю рани... Рани вогнепальні, рани мінно-вибухові... Гелікоптери сідають і сідають. Несуть на ношах... Вони лежать, прикриті простирадлами, а по білому червоні плями повзуть...
Думаю... У себе запитую... Чому я тільки страшне згадую? Була ж дружба, взаємодопомога. І геройство було. Може, мені заважає та стара афганка? Спантеличує мене... Ми її врятували, а вона хотіла в обличчя нам плюнути. Я потім дізналася... Її привезли з кишлаку, через який пройшли наші спецназівці... Нікого живого не лишилося, тільки вона. З усього кишлаку. А якщо від самого початку, то з цього кишлаку стріляли і збили два наших гелікоптери. Обгорілих вертолітників вилами закололи... А якщо до самого краю, до самого... То ми не замислювалися: хто перший — хто останній? Ми лише своїх жаліли...
У нас відправили на бойові лікаря. Він першого разу повернувся, плакав:
— Мене все життя навчали лікувати. А я сьогодні вбивав... За що я їх убивав?
За місяць він спокійно аналізував свої почуття:
— Стріляєш і впадаєш в азарт: на, тримай!
Уночі на нас падали щури... Напинали над ліжками марлеві пологи. Мухи були завбільшки з чайну ложку. Звикли й до мух. Немає тварини, невибагливішої за людину. Немає!
Дівчата засушували на пам’ять скорпіонів. Товсті, великі, вони «сиділи» на шпильках або висіли на ниточках, як брошки. А я займалася «ткацтвом». Я брала у льотчиків парашутні стропи й витягувала з них нитки, які потім стерилізувала. Цими нитками ми зашивали, штопали рани. Із відпустки везла валізу голок, затискачів, шовного матеріалу. Навіжена! Привезла праску, щоб не сушити на собі взимку мокрий халат. І електричну плитку.
Ночами крутили всім наметом ватні кульки, прали і сушили марлеві серветки. Жили однією сім’єю. Ми вже передчували, що, коли повернемось, будемо втраченим поколінням. Зайвими людьми. Коли почали приїжджати прибиральниці, бібліотекарі, завідувачі готелів, ми спочатку дивувалися: навіщо прибиральниця на два-три модулі чи бібліотекар для двох десятків пошарпаних книжок? Навіщо тисячі жінок на цій війні? Для чого? Ну, розумієте... Інтелігентно не поясню... Літературною мовою... А простіше, так лише для одного... Щоб чоловіки не сказилися... Ми самі обходили цих жінок, хоча вони ні в чому перед нами не завинили.
А я там кохала... У мене була кохана людина... Він і тепер живе... Але чоловіка я обманула: коли виходила заміж, я сказала, що того, кого я кохала, убили. Його не вбили... Це ми вбили наше кохання...
— А ти зустрічала живого «духа»? — спитали в мене вдома. — Він, звичайно, з бандитською пикою і кинджалом у зубах?
— Зустрічала. Красивий молодий чоловік. Закінчив Московський політехнічний інститут. А моєму молодшому братові уявлялося щось із «Хаджи-Мурата» Толстого.