Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— А чому ви працювали по дві-три доби? Могли відпрацювати вісім годин і йти відпочивати.
— Ви що! Не розумієте?!
Не розуміють... А я знаю, що ніде не буду такою необхідною, як там. Ходжу на роботу, читаю книжки, перу. Слухаю музику. Але того сенсу життя, який був там, тут немає. Тут усе в половину сили... У половину голосу...
Медсестра
— Народила двох синів, двох дорогих хлопчиків...
Зростали: один великий, другий маленький. Старший Сашко до армії йде, а молодший Юрко в шостому класі.
— Сашко, куди тебе відправляють?
— Куди Батьківщина накаже, туди й поїду.
Кажу молодшому:
— Дивися, Юрку, який у тебе брат!
Надійшов солдатський лист. Юрко біжить до мене з ним:
— Нашого Сашка на війну відправляють?
— На війні вбивають, синку.
— Ти, мамо, не розумієш. Він повернеться з медаллю «За відвагу».
Увечері з друзями на подвір’ї граються — воюють з «духами»:
— Та-та... Та-та... Та-та...
Повернеться додому:
— Як ти вважаєш, мамо, війна скінчиться раніше, ніж мені виповниться вісімнадцять років?
— Я хочу, щоб раніше.
— Поталанило нашому Сашкові — героєм буде. Хай би ти мене раніше народила, а його потім.
...Принесли Сашкову валізку, у ній сині плавки, зубна щітка, шматок змиленого мила і мильниця. Довідка про впізнання.
— Ваш син помер у шпиталі.
У мене як платівка в голові... Його слова: «Куди Батьківщина накаже, туди й поїду... Куди Батьківщина накаже, туди й поїду...»
Занесли й винесли ящик, ніби в ньому нічого й не було.
Маленькі вони були, кличу: Сашку! — біжать обоє, кличу: Юрку! — і той і той відгукуються.
Усю ніч сиділа і гукала:
— Сашку! — Ящик мовчав, ящик важкий, цинковий. Підвела вранці очі — побачила молодшого. — Юрчику, а де ти був?
— Мамо, коли ти кричиш, мені хочеться втекти на край землі.
Ховався в сусідів. Із цвинтаря втік, ледь знайшли.
Привезли Сашкові нагороди: два ордени і медаль «За відвагу».
— Юрку, дивися, яка медаль!
— Я, мамо, бачу, а наш Сашко не бачить...
Три роки, як сина немає, жодного разу не наснився. Штанці його під подушку кладу, його маєчку:
— Наснися, синку. Прийди побачитися.
Не йде. У чому я перед ним завинила?
З вікна нашого будинку видно школу та шкільне подвір’я. Діти там граються — воюють із «духами». Тільки чую:
— Та-та... Та-та... Та-та...
Лежу вночі та прохаю:
— Наснися, синку. Прийди побачитися.
І одного разу наснилася мені домовина... Віконечко там, де голова, велике... Нахиляюся поцілувати... Але хто там лежить? Це не мій син... Хтось чорнявенький... Якийсь афганський хлопчик, але на Сашка схожий... Спочатку думка: це він убив мого сина... Потім здогадка: але ж і він мертвий. І його хтось убив. Нахиляюся і цілую через віконечко... У страху прокидаюся: де я? Що зі мною?
Хто приходив... З якою звісткою...
Мати
— Два роки... Ситий донесхочу... Забути... Як поганий сон! Я там не був! Не був!
Але все-таки я там був...
Закінчив військовий інститут... І, відгулявши належну відпустку, улітку вісімдесят шостого я приїхав до Москви і, як було зазначено в приписі, з’явився в штабі одного важливого військового закладу. Знайти його було не так просто. Я зайшов до бюро перепусток, набрав тризначний номер:
— Слухаю. Полковник Сазонов, — відповіли на тому кінці дроту.
— Бажаю здоров’я, товаришу полковнику! Прибув у ваше розпорядження. Перебуваю в бюро перепусток.
— А знаю, знаю... Вам уже відомо, куди вас направляють?
— До Демократичної Республіки Афганістан. За попередніми даними — до міста Кабула.
— Неочікувано для вас?
— Аж ніяк, товаришу полковнику.
П’ять років нам навіювали: ви всі там будете. Тож, аніскільки нескриводушивши, я міг би чесно відповісти полковнику: «Я чекав цього дня аж п’ять років». Якщо хтось уявляє від’їзд до Афганістану як швидкі збори за першим дзвінком, по-чоловічому скупе на почуття прощання з дружиною та дітьми, посадку на літак, який реве в передсвітанковій імлі, він помиляється. Шлях на війну дістав необхідне бюрократичне оформлення: окрім наказу, автомата, сухпайка, вимагають довідки, характеристики — «політику партії та уряду розуміє правильно», службові паспорти, візи, атестати й приписи, довідки про щеплення, митні декларації, посадкові талони. І лише після цього ви сядете в літак і, відірвавшись від землі, почуєте крик п’яного капітана: «Уперед! На міни!»
Газети повідомляли: «Військово-політичне становище в ДРА лишається складним і суперечливим». Військові стверджували, що виведення перших шести полків потрібно розцінювати тільки як пропагандистський крок. Про цілковите виведення радянських військ не може бути мови. «На нашу долю вистачить», — у цьому ніхто з тих, хто летів зі мною, не сумнівався. «Уперед! На міни!» — кричав уже крізь сон п’яний капітан.