Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Там здавалося: повернуся додому — усе перероблю у своєму житті. Зміню. Багато хто повертається, розлучається, заново одружується, їде кудись. Хто в Сибір будувати нафтопроводи, хто в пожежники. Туди, де ризик. Уже не можна задовільнитися існуванням замість життя. Я там бачив обпечених хлопців... Спочатку вони жовті, лише очі блищать, а шкіра злізає — вони рожеві... А сходження в гори? Це так: автомат — зрозуміло, подвійний боєкомплект — кілограмів десять патронів, гранат стільки-то кілограмів, до того ж кожному по міні — це ще кілограмів десять, бронежилет, сухпайок, — загалом, зусібіч на тобі навішано кілограмів сорок, якщо не більше. У мене на очах людина ставала мокрою від поту, ніби її зливою вперіщило. Я бачив жовтогарячу скоринку на застиглому обличчі вбитого... Чомусь жовтогарячу... Бачив дружбу, боягузтво... Ницість... Але ви, будь ласка, не бийте навідліг... Обережно із цим... Багато нині... Брехні багато. Але чому ніхто не поклав партквитка? Ніхто кулю в лоба собі не пустив, коли ми там були? А ви? Що робили ви, відома письменниця, коли ми були там? (Хоче закінчити розмову, але потім передумує.) Ви книжку писали... Так? І дивилися телевізор...
Повернувся... Мати, як маленького, роздягла, усього обмацала: «Цілесенький, ріднесенький». Зверху цілий, а всередині палає. Усе мені погано: яскраве сонце — погано, весела пісня — погано, чийсь сміх — погано. Боявся лишатися вдома сам, спав із напіврозплющеними очима. У моїй кімнаті ті самі книжки, світлини, магнітофон, гітара. Лише мене того... Немає... Через парк пройти не можу — озираюся. У кав’ярні офіціант стане за спиною: «Замовляйте». А я ладен схопитися і втекти, не можу, щоб у мене хтось за спиною стояв. Побачиш негідника — єдина думка: «Розстріляти його!» Там же я міг підійти до будь-кого і зарубати, як курку... І війна все спише. Там доводилося робити просто протилежне тому, що потрібно в мирному житті. А тут треба забути всі навички, набуті на війні. Я стріляю відмінно, прицільно кидаю гранати. Кому це тут потрібно? Там нам здавалося, що є що захищати. Ми захищали нашу Батьківщину, наше життя. А тут — друг не може позичити трояка: дружина не дозволяє. Що це за друг?
Я зрозумів: удома ми не потрібні. Не потрібне те, що ми пережили. Це зайве, незручне. І ми зайві, незручні. Відразу після Афгану працював слюсарем з ремонту автомобілів, інструктором у райкомі комсомолу. Пішов. Скрізь багно. Люди зайняті заробітками, дачами, машинами, сирокопченою ковбасою. До нас усім байдуже. Якби ми самі не захищали своїх прав, то це була б невідома війна. Якщо б нас не було так багато, сотні тисяч, нас замовчали б, як замовчали свого часу В’єтнам, Єгипет... Там ми всі разом ненавиділи «духів». Кого ж мені тепер ненавидіти, щоб у мене були друзі?
Ходив до військкомату, просився кудись у «гарячу точку»... А там таких, як я, повно — у кого мозок вивернутий війною.
Уранці прокидаєшся і радієш, якщо не пам’ятаєш снів. Я нікому своїх снів не переповідаю, але вони до мене повертаються... Одні й ті самі сни...
Ось нібито я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але я лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: «Дайте молоток». Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: «Дайте молоток»... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: «Подайте молоток». Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені з ними заговорити так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стиснені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: «Дайте мені молоток...»