Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— Киньте мене, хлопці! Добийте!
— Сука, ми б тебе добили... Та в тебе мама вдома...
— Добийте!
Пити! Пити! Мучить спрага. Уже на півшляху в усіх порожні фляжки. Висолоплюється язик, висить, його назад не запхаєш. Якось ми ще примудрялися курити. Сходимо в гори до снігу, шукаємо, де тала вода — з калюжі п’ємо, гриземо лід зубами. Про хлорні пігулки всі забули. Яка там ампула з марганцівкою? Доповз і лижеш сніг... Кулемет ззаду строчить, а ти з калюжі п’єш... Захлинаєшся, а то вб’ють — і не нап’єшся. Мертвий лежить долілиць, здається, п’є.
Я тепер як сторонній спостерігач... Дивлюся туди... Яким я був? Я не відповів вам на головне запитання: як потрапив до Афганістану? Сам попросив направити мене для підтримування революційної волі афганського народу. Тоді по телевізору показували, по радіо говорили, у газетах писали про революцію... Зоря спалахнула на Сході! Ми мусимо допомогти, підставити братнє плече... Збирався на війну завчасно. Займався спортом. Навчався карате... Ударити вперше в обличчя — це непросто. До хрускоту. Треба межу перейти — і хрусь!
Перший убитий... Афганський хлопчик, років семи... Лежав, розкинувши руки, мов уві сні. І поряд розвернуте черево захололого коня... Якось пережив, напевне, тому, що книжок воєнних начитався.
Згадую наші «афганські» пісні. Квапишся на роботу і раптом починаєш бубоніти:
Озираєшся — хоч би ніхто не почув! Вирішать — навіжений або контужений звідти приїхав. (Співає.)
Повернувся і два роки вві сні ховав себе... Ато прокидаюся з жахом: застрелитися нічим!
Друзів цікавило: нагороди є? Поранення є? Стріляв? Я намагався поділитися тим, що переживав, інтересу жодного. Почав пити... Пив на самоті... Третій тост — за тих, хто загинув... За Юрка... А міг його врятувати... Втримати... Разом лежали в кабульському шпиталі... У мене подряпина на плечі, контузія, а в нього відірвало ногу... Багато там хлопців лежало без ніг, без рук. Курять, жартують. Там вони в порядку. Але до Союзу не хочуть, до останнього просять, щоб їх залишили. У Союзі почнеться інше життя. Юрко в день відправлення до аеропорту порізав собі вени в туалеті...
Переконував його (ми вечорами грали в шахи):
— Юрку, не занепадай духом. А Олексій Маресьєв? Ти читав «Повість про справжню людину»?
— На мене дуже гарна дівчина чекає...
Іноді я ненавиджу всіх, кого зустрічаю на вулиці... Добре, що на митниці відбирають зброю, гранати... Ми зробили свою справу, тепер нас можна не помічати? А Юрка забути?
Уночі прокинусь і не можу зметикувати: тут я чи там? Тут я живу стороннім спостерігачем... У мене є дружина, дитина. Обіймаю — нічого не відчуваю, цілую — нічого не відчуваю. Я любив раніше голубів. Ранок любив. Що завгодно віддам, повернути б мені радість...
Рядовий, стрілець
Донька прийшла зі школи і каже:
— Мамо, ніхто не вірить, що ти була в Афганістані.
— Чому?
Питають:
— Хто твою маму туди посилав?
А я ще не звикла до мирного життя... Насолоджуюся ним... Не звикла, що не стріляють, не обстрілюють, можна відкрити кран і випити склянку води, і від неї хлоркою не тхне. Там хліб із хлоркою, булочки з хлоркою, макарони, каша, компот із хлоркою. Уже два роки вдома, пам’ятаю, як із дочкою зустрілися, а решта не затримується в пам’яті, воно таке маленьке, нікчемне порівняно з тим, що пережито там. Ну, купили новий стіл на кухню, телевізор... А що ще тут відбувалося? Нічого. Доня росте... Вона до Афганістану писала командиру частини: «Поверніть мені якнайшвидше маму, я дуже скучила...» Окрім доні, мені після Афганістану ніщо не цікаве.
Там річки казково блакитні... Блакитна вода! Ніколи не думала, що вода може бути такого небесного кольору. Червоні маки ростуть, як у нас ромашки, багаття маків біля підніжжя гір. Високі горді верблюди спокійно дивляться на все, як діди. На «протипіхотці» (міні) підірвався віслючок, тягнув на базар візок із апельсинами. Лежав і плакав від болю... Наша медсестра його перев’язувала...
Будь ти проклятий, Афганістане!
Я не можу після нього спокійно жити. Жити як усі. Приїхала... Спочатку сусідки, подружки в гості часто просилися:
— Валю, ми до тебе заскочимо на хвилинку. Розкажи, який там посуд? Які килими? Правда, що шмоток навалом і відеотехніки? Магнітофони, плеєри... Що ти привезла? Може, щось продаси?