Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Рядовий, зв’язківець
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
«НЕ ЗВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДУХІВ ПОМЕРЛИХ ТА ДО ВОРОЖБИТІВ, І НЕ ДОВОДЬТЕ СЕБЕ ДО ОПОГАНЕННЯ НИМИ»
«На початку Бог створив Небо та землю.
І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший.
І сказав Бог: Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою.
І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так.
І назвав Бог твердь Небо. І був вечір, і був ранок, день другий.
І сказав Бог: Нехай збереться вода з-попід неба до місця одного, і нехай суходіл стане видний. І сталося так.
І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно.
І був вечір, і був ранок, день третій».
Що шукаю у Святому Письмі? Питання чи відповіді? Які питання і які відповіді? Скільки в людині людини? Одні вважають — багато, інші стверджують — мало. Під тоненьким шаром культури тут же проявляється звір. То скільки?
Він міг би мені допомогти, мій головний герой... Але він давно мовчить...
Несподівано надвечір — дзвінок:
— Усе дурістю було? Так? Так виходить? Розумієш, що це для мене? Для нас? Я їхав туди нормальним радянським хлопцем. Батьківщина нас не зрадить! Батьківщина нас не обдурить! Не можна божевільному заборонити божевілля його... Одні кажуть: ми вийшли з чистилища, інші — з помийної ями. Чума на ваші дві родини! Я жити хочу! Я кохати хочу! У мене скоро народиться син... Я назву його Олексієм — так звали мого загиблого друга. Народиться згодом дівчинка, я хочу ще дівчинку, буде Оленка...
Ми ж не злякалися! Не обдурили вас! Усе, годі! Більше не зателефоную... Для мене ця історія закінчилася. Я виходжу з неї... Не застрелюсь і не кинуся вниз головою з балкона. Я хочу жити! Кохати! Я вдруге вижив... Уперше там, на війні, а вдруге — тут. Усе! Прощавай!
Він поклав слухавку.
А я ще довго з ним говорю... Слухаю...
Автор
— Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на камінні, що все було дарма! Викарбуйте на камінні, щоб на віки...
Ми ще там гинули, а нас уже тут судили. Поранених привозили до Союзу і розвантажували на задвірках аеропорту, щоб народ не помітив. Не знав... Ніхто з вас не замислювався: чому після служби в армії в мирний час молоді хлопці повертаються з орденом Червоної Зірки й медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги». Привозять домовини й калік. Ніхто не ставив таких запитань... Я не чув... Я чув інше... Вісімдесят шостого прихав у відпустку, і в мене питали: ви там засмагаєте, рибалите, заробляєте шалені гроші? Газети мовчали або брехали. Телебачення теж. Ми — окупанти, — пишуть тепер. Якщо ми були окупантами, чому ми їх годували, роздавали ліки? Заходимо до кишлаку — вони радіють... Ідемо — вони теж радіють... Я так і не зрозумів, чому вони завжди раділи.
Їде автобус... Діти і жінки, навіть на дахах сидять. Зупиняємо: перевірка! Сухий пістолетний постріл — мій боєць падає обличчям у пісок... Перевертаємо його на спину: куля в серце влучила... Я готовий був їх усіх гранатометом сікти... Обшукали — пістолета не знайшли і жодної іншої зброї. Кошики з фруктами, мідні чайники на продаж. Самі жінки в автобусі й бачата, як циганчата. А мій боєць падає обличчям у пісок...
Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на камінні, що все це було дарма!
Ішли як завжди... На кілька хвилин я раптом закляк... Від якогось передчуття... Хотів крикнути: «Стій!», — а не міг. Я продовжував іти... Спалах! На якийсь час... Якусь мить... Знепритомнів, а потім бачу, що я на дні вирви. Поповз. Болю не відчув... Бракувало лише сили повзти, мене всі обганяли... Метрів чотириста повзти, мене всі переганяли... Метрів чотириста повзти... А потім хтось перший сказав: «Сядьмо. Уже в безпеці». Я хотів сісти, як і всі, і... тут тільки побачив, що в мене немає ніг... Рвонув до себе автомат, застрелюсь!! У мене вихопили автомат... Хтось сказав: «Майор без ніг... Мені шкода майора...»
Я щойно почув слово «шкода», мене біль пронизав через усе тіло... Такий страшний біль, що почав вити...
У мене й досі звичка ходити тільки по дорозі. По асфальту. Стежкою в лісі не піду... Травою боюся ходити... М’яка весняна трава біля нашого будинку, а мені все одно страшно.