Цинкові хлопчики

— Салам алейкум, рафіку Лагман.

— Салям алейкум. Четоур асті! Худ асті! Джор асті! Хайр хайріят асті? — видає він залпом традиційний набір афганських вітальних фраз, які всі означають, що співрозмовник цікавиться вашим здоров’ям. Відповідати на ці питання не потрібно, можна просто повторити те саме.

Командир скористався моментом, щоб загнути свою улюблену фразу.

— Четоур асті? Хуб асті? В Афгані по дур-рості.

Почувши незрозуміле, товариш Лагман здивовано дивиться на мене.

— Російське народне прислів’я, — пояснюю я.

Нас запрошують до кабінету. Приносять на таці чай у заварних металевих чайниках. Чай у афганців — неодмінний атрибут гостинності. Без чаю не почнеться робота, не відбудеться ділової розмови, відмовитися від чаю — те саме, що не подати під час зустрічі руку.

У кишлаку нас зустрічають старійшини й бачата, вічно невмиті (зовсім маленьких не миють узагалі, відповідно до шаріату шар бруду вберігає від злої напасті), одягнуті у казна-що. Якщо я говорю на фарсі, кожен вважає за необхідне пересвідчитися в моїх знаннях. Обов’язково буде запитання: котра година? Я відповідаю, це викликає шалений захват (відповів, отже, справді знає фарсі, а не вдає).

— Ти мусульманин?

— Мусульманин, — жартую я.

Їм потрібні докази.

— Калему знаєш?

Калема — це особлива формула, вимовивши яку ти стаєш мусульманином.

— Ла ілях ілля міах ва Мухамед расул аллах, — декламую я. — Немає бога, окрім Аллаха, і Мухамед пророк його.

— Дост! Дост (друг)! — лепечуть бачата і простягають на знак визнання свої тоненькі рученята.

Вони ще не раз попросять мене повторити ці слова, приводитимуть своїх друзів і заворожено шепотітимуть: «Він знає калему».

Зі звукової установки, яку самі афганці назвали «Аллою Пугачовою», уже лунають афганські народні мелодії. Солдати розвішують на машинах наочну агітацію: прапори, плакати, лозунги, розкручують екран — зараз покажемо кіно. Лікарі ставлять столики, розкладають коробки з медикаментами.

Починається мітинг. Наперед виходить мулла у довгій білій накидці й білій чалмі. Читає суру з Корану. Закінчивши суру, він звертається до Аллаха з проханням уберегти всіх правовірних від зла всюдисущого. Зігнувши руки в ліктях, здіймає долоні до неба. Усі, і ми теж, повторюємо за ним ці рухи. Після мулли виступає товариш Лагман. Із дуже довгою промовою. Це одна з особливостей афганців. Говорити можуть і люблять усі. У лінгвістиці є термін — емоційна забарвленість. Так ось у афганців мова не просто забарвлена, а розцвічена метафорами, епітетами, порівняннями. Афганські офіцери не раз висловлювали мені своє здивування, що наші політпрацівники проводять заняття за папірцями. На партійних зборах, засіданнях, активах я слухав наших лекторів із тими самими папірцями, з тією самою лексикою: «в авангарді широкого комуністичного руху», «бути постійним прикладом», «невтомно запроваджувати в життя», «нарівні з успіхами є деякі недоопрацювання» і навіть «деякі товариші не розуміють». До мого приїзду в Афганістан мітинги, ось такі, як наші, давно стали звичайною примусівкою, народ збирався, щоб потрапити на медогляд або отримати пакунок борошна. Зникли овації та дружні вигуки «заідо бод» — «хай живе!» зі зведеними догори кулаками, які обов’язково супроводжували всі виступи за тих часів, коли народ іще вірив у те, у чому його намагалися переконати, — у сяючі вершини Квітневої революції. У світле комуністичне майбутнє.