Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Я їй усе розказував... Може, дарма? Звісно, дарма... Треба було в героя грати... А я розказував, що людину вбити так само просто, як качку на полюванні. Береш на мушку, виводиш ціль і натискаєш на спусковий гачок. Попервах, стріляючи, я заплющував очі, а потім дивився. П’яний я вже... Можу... Е-е-е... Скажу... Хотілося увесь час жінку... Непередбачувано, блін... Людина на війні поводиться непередбачувано... Якби я повернувся героєм, жінка б від мене не пішла. Війну програли. Країна розвалилася. За що жінкам поважати чоловіків?! Блін! Я сп’янів... Пардон, мадам письменнице. Хотіли правду? Ось вам правда... Померти легко, жити важко. Ну, в сенсі... Ну, як... Лежить убитий, а з кишені випала купа чеків. На життя збирав, на красиве життя. Я дурень був... Дурень... А війна... Там багато красивого... Вогонь — це красиво... Кишлак горить — згорів, люди втікали і відв’язали, випустили всіх тварин. Повернулися... Житла немає... Вибігають із глиняних руйновищтварини, і люди їх обіймають, плачуть, кличуть на ім’я: «Ти жива! Ти живий!» (Намагається поставити склянку на стіл, вона падає.) Відставити! Стояти! Твою мать, стояти! Пардон, мадам... Я п’ю, ви самі бачите — п’ю. Буду пити поки не забуду... Війну не забуду... Дружину... Я з тих, хто мало п’є... П’є, а йому все мало... Ось вона і пішла... П’ять років терпіла... Я приносив їй квіти, у кожній кишені по букету підсніжників. Найперших! Я п’яний! Е-е-е... Домовини були збиті зі щілинами, як ящики з фруктами... У казармі... На стіні плакат про непорушність радянсько-афганської дружби... Так!!! А може, дружина повернеться? Я кину пити... (Бере до рук пляшку.) Книжки і горілка... Дві російські таємниці... Зараз я багато читаю. Коли живеш без кохання, з’являється багато часу. А телевізор я не дивлюся... Брехня! Пишіть, мадам... Пишіть... А чому баби про війну пишуть, а де ж чоловіки? Твою мать! Треба знати війну... Це знання не з книжок, не з того, що я бачив, воно ще раніше в мені було. Звідкись...
А про кохання нічого не розумію, для мене жінка незрозуміліша за війну. Страшніше за кохання нічого немає.
Рядовий, танкіст
— Хто вам сказав, що люди не люблять війну? Хто вам це сказав...
Поїхав я до Афганістану не сам... Зі своїм собакою Марою... Крикнеш: «Помри!» — і він падає. «Затули очі», — і він лапами затуляє морду й очі. Якщо мене щось непокоїть, дуже засмучений, він сідав поряд і плакав. Перші дні я німів від захвату, що я там. З дитинства тяжко хворів, до армії мене не брали. Але як це? Хлопець — і не служив в армії? Соромно.
— Ти там здохнеш за два дні, — лякали мене.
— Ні, я маю бути там. — Я хотів довести, що я такий же, як і всі.
Від батьків приховав, де служу. З дванадцяти років у мене запалення лімфовузлів, і вони, звісно, скликали б усіх лікарів. Написав, що посилають до НДР. Повідомив лише номер польової пошти, мовляв, секретна частина, місто називати не можна.
Привіз із собою собаку й гітару. В особовому відділі спитали:
— Як сюди потрапив?
— А ось так... — розповідаю, скільки рапортів подав.
— Не може бути, щоб сам. Ти що, божевільний?
Ніколи не курив. Захотілося закурити.
Побачив перших убитих: ноги відрізано по самий пах, діра в голові... Відійшов і впав... Ну, так... Герой! Навколо пісок і пісок. Нічого не росте, окрім верблюжих колючок. Попервах згадував про домівку й маму, а потім думки тільки про воду. П’ятдесят градусів вище від нуля, шкіра плавиться на автоматі. Я ходив із червоними, обпеченими руками. Улюблений спогад... Мана... Як ходили в Союзі у звільнення і до оніміння в горлі насолоджувалися вершковим морозивом. Після бою запах смаженого... Ось кажуть: «Душа! Душа!» На війні душа — щось відсторонене, там людина переводиться в інший стан. Сни важкі... Прокидався весь час від дикого реготу. Іноді навіть хтось покличе мене на ім’я... Розплющу очі і згадую: війна! Я — на війні! Ранок... Хлопці миються, голяться... Жарти, примовки і приколи: налити комусь у штани води... Якщо в поході, то сон короткий — дві-три години, найкраще потрапити в наряд на початку ночі, оскільки вранці сон найміцніший. Вранішня зміна іще мусить закип’ятити чай. У поході їжу готували на вогнищі. Похідна пайка: дві двохсотграмові бляшанки каші з м’ясом, маленька баночка з паштетом, сухарі чи галети, два пакуночки цукру (як у потязі) і два пакетики чаю. Іноді видавали тушонку, із розрахунку одна банка на кількох людей. Із кимось потоваришуєш — у його казанку розігріваємо кашу на двох, у моєму — кип’ятимо чай.
Уночі хтось поцупив автомат убитого... Знайшли. Наш солдат. Продав до дукану за вісімдесят тисяч афгані. Покупки показав: два магнітофони, джинсове шмаття. Ми самі його вбили б, розірвали, але він був заарештований. На суді сидів, мовчав. Плакав. У газетах писали про «подвиги». Ми обурювалися. Але загадка: повернувся додому, минуло два роки, я читаю газету, шукаю про «подвиги» — і вірю.