Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Другий
(той, що ішов на Ейхгорна),
очі мав не вперед, а назад і убік, — об’єктивно й по суті був чорний, або на-
ціонал-
більшовик.
Він співав Україну — повію, забуваючи другу, свою, що не зраджувала у бою своє ім’я ніколи, взята в зброї ворожої коло, не стогнала ніколи:
“Я гину...”
Вічно мокра од крові і поту,
Україна сільської голоти.
Перший теж Україну співав, де чавун і залізо морями клекоче,
Україну донецьких заграв,
Україну робочу.
Як дитина, що з криком “у — а” йде крізь болі на світ, у страждання вогні, гострі шпади схрестили востаннє в мені робітник і дрібний буржуа.
Довго був чорний бій: то один відступав, то хитався другий і згинався тугою дугою, доставав аж до п’ят головою, — і, здавалось, не встане ніяк, голови не відірве з землі, де накреслив ворожий гостряк п’ятикутню зорю на чолі.
Ніби серце гнило, — гнаний човен у морі печалі, — як дим,
а над морем і ним
небо чорне грозове було,
тільки блискавки — шпади літали!..
Од ударів то іскри, то дзень.
Вдарить перший: густішає тьма, вдарить другий: мов тьми і нема...
Од ударів то іскри, то дзень, —
це два велетні б’ються за ніч і за день.
Мозок танув і гув, —
я у розпачі був,
немов мої соняшні брами,
що до них я крізь кров
на вершини ішов,
що до них ми ішли тисячами, —
затуманились тоскно над нами
й наче танути стали, як дим...
Може, й серце гнило, — та не так це було.
Це здавалося лиш,
марно гнівом палало обличчя, —
і вперед, і назад
ми ішли, як раніш:
це маневри були стратегічні.
Я ж по місту ходив, як в огні:
все здавалось ворожим і рідним мені,
навіть співи звучали і щиро, й нещиро...
І хотів я розбить, розтрощить свою ліру
об розпечений брук,
забуваючи зовсім про зорі,
про мільйони восторжених рук...
Просто
був
я
тоді
панікьором.
Будні мчали вперед, електричні, ясні, а за ними і я на підбитім коні: два Володьки було у мені, що змагались на грані безодні: той за Вчора, а той
за Сьогодні.
В шумі гнівному зброй, як ізгой, серце гнане, безумне і хоре в ребра било, як дзвін на пожар...
Але я ж комунар!
Мусить там
мені бути не ховзько,
де упав той титан Маяковський,
на хвилевую радість катам!
Хай і серце-ізгой
в шумі гнівному зброй, —
та його я не дам на поталу:
мої предки змагались на Волзі, Дніпрі,
на Дунаї, Дінці і на Сені, —
я не той,
не з того матер’ялу, що Єсенін!
Надто довго боролися ми, продирались до сонця із тьми, щоб пішов хоч один з нас у морок.
Не обдурить ніколи нас ворог, бо натягнено рейки, як струни, якток...
Сонце ширить нам очі і груди:
з нас не буде
ніхто
дезертиром
Комуни.
День 26. У—З. VI. 1930.
Харків
Із збірки “Червоні троянди ” (1932)
ЛИСТ
І
Сині вікна. Вечір зимовий. Заметелився сніг угорі...
Налилися вечірньою кров’ю Золоті вуста зорі...
Мою ніжність, і серце, й слово Я кладу тобі, місто, до ніг...
А воно ліхтаріє, нервове,
Над брукованим морем доріг...
Паротяга далеке око Розкидає по рейках огонь...
О, позич мені сталі, Епохо,
Для ліричного серця мого!
Де ви, образи ніжні і гнівні,
Де ти, щастя тонкий силует?..
Я згадав свої мрії наївні,
Що я буду великий поет...
Вечір той, молодий і строкатий, Я не можу забути ніяк,
Коли видав мені мандата На шахтарського барда Коряк...
Про Дінець і далекі оселі Я співав... Лився образів рій...
А Коряк був у довгій шинелі І маленький, і рідний такий...
В серці зіркою дальня та дата,
Ті слова, що Коряк говорив...
А чи з честю носив я мандата?.. Ні, не з честю його я носив!
Забруднив і оганьбив піснями, Що за них треба череп розбить! На мандаті кривавляться плями, Чорні плями, що мушу їх змить.
До мети я роздвоєно линув,
Хоч і зірка на лобі сія...
Удавав безневинну дитину, Кокетуючи з масами, я.
Й доспівався... Бодай так співати Вже нікому в житті не прийшлось!
І криваве проміння з мандата В моє серце штиком простяглось...
Серце б’ється, стискається, плаче, Розливає по жилах огонь...
О, прости мене, равві-Коряче, Нерозумного учня свого!
Я піду: на заводі я буду,
Запалю агрегатами спів...
Може, з мене ще вийдуть і люди,
І в житті я не все загубив.
Загартується спів мій у горні, Розлетиться упадництва гать...
Може, змиються плями ці чорні,
Що так страшно з мандата горять...
Гаснуть зоряні губи потроху, —
Та не гаснуть слова ці в листі...
Я звертаюсь до тебе, Епохо,
В цю хвилину, найтяжчу в житті!..