Вибрані твори в двох томах. Том 1

і будинки ростуть за вікном,

і сезонники йдуть... їх пісні щось нагадують рідне мені...

Харків, Харків шумить за вікном, тільки ж чому сміються кругом?!

Хай сміються... Я знаю цей сміх, — сміх людини, що заздрить стихії, що, її не здолавши ніяк, розоряється, наче Коряк3, на полях України й Росії...

“Він списався... Дивіться: Дінець!?

І ридає цей йолоп смуглявий за якимись качками...

Пішов нанівець...” Філософствує критик, мов ґава.

І повторює Момот 4:

“Кінець”.

Ах, мої золоті старички!

Хоч і роки у вас неоднакі, та однакі в вас душі...

Собака,

навіть той наплював на ваш сміх, бо заслухався віршів моїх.

Песик мій... Ти піди, розкажи тим, у кого немає душі, в кого мозок твердий, як наждак,

як штиблет, що Володька — великий вкраїнський поет. Що іде він крізь заздрість, крізь глум

і крізь сміх,

як Шевченко колись, як Байрон і Франко, і на горе для критиків цих на Вкраїні всі люблять, читають його, і пісні його (сліз моїх муть) під подушку дівчата кладуть.

Що доволі його вже цькувать, хоронити завчасно, бруднить, на вуста його класти печать лиш за те, що він рветься в блакить, лиш за те, що в Комуни Едем він іде не з душею раба, що і радість йому, і журба так багато приносили тем, що родився він не холуєм...

Лиш за те, що він просто, для всіх, наче птиця, співає пісень,

на підлиз не подібний отих, що співають нещиро про день, що душа в них падлюки, шута і раба, а в душі їх, як жаба, — журба.

Чую, чую, кричать і гудуть, вже спішать наліпить ярличок...

Що я вам? Ворог я?.. Дурачок?

Що?! У мене нема голови!?

І в піснях тільки дим, тільки тьма!? Чернишевський, Бєлінський, де ви?

Я один, я ридаю... Дарма...

Тільки там десь упало, як дзвін: “Чернишевських, Бєлінських нема... Може, будуть...

А зараз на гак вас беруть Коваленко5 й Коряк.”

Я змагаюсь, та зняти руки не дають гаченята й гачки, що вп’ялися у серце моє...

В грудях пустка, і в скроні не б’є моя кров...

Я упав...

Десь кричать: “Ач який?!” Не підвести чола, руки...

Тільки топчуть мене каблуки.

Що ж, топчіть каблуками мене! Тільки серце не руште моє, бо воно, наче птичка, лежить у окурках, пилу і крові, тільки марить воно про блакить... Цитьте, хлопці!.. Дихання спиніть... Моє серце на бруку лежить.

Та раптово рука простяглась, і почули всі коршуни:

“Зась!”

Одійшли...

І над лезом штика підвелась благодатна рука і, за злидні, за муки, талант і бої, у розтерзані груди мої положила мені серце...

Це — так.

1 сказав, усміхнувшись, Гірчак (голос був, як донецький гудок):

“На, Володю, партійний квиток і носи, наче серце, в груді, бо багато боїв впереді”.

І забилося серце моє...

Чернишевські, Бєлінські в нас є, їх ідуть тисячі, всі в диму, як і я, до далеких Комун...

Ви спитаєте:

“Що ж за рука?”

І скажу я крізь сльози:

“ЦеКа”.

28. IV. З 0