Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
За це давав він чорну кашу і хліб глевкий, що, наче глина, стирчав у наших животах, нам і на кару, і на жах...
Та це не все: щоб юні жили
кров молодеча так не била,
щоб хвилювались менше ми,
він на найтяжчую роботу нас посилав.
Над пахом трав, там у посадці
ми всі кохали без турбот
дівчат донецьких, пишний сад цей,
цей сад з рум’яними литками,
що був над нами і під нами,
що нам цілунками й піснями,
огнем і грудей, і очей
шумів у дикій тьмі ночей,
цей вир до млості, до утоми
в степах на золотій соломі
і в клунях душних...
Дальні дні, ви знов приснилися мені!
Я полетів до вас тепер би, бо перед мене знов і знов пишноволосий Равич-Щербо9 і Катеринина любов...
Стрункий, спокійний Равич-Щербо, він був улюбленцем у нас.
Де над ставком осінні верби
шуміли нам в останній раз своїми темними верхами, де зорі падали над нами в заплаканий розлуки час, де все ридало тишиною, десь били постріли на жах.
І образ Каті наді мною летів в далеких небесах на фоні розпачу і бою, і розпливався наді мною...
Думки в минуле простяглись, їх промінь рве і серце, й груди... Хіба я Кам’янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило на школу дивиться блакить, і сад, що ми посадовили, профшкольцям радісно шумить... Над Кам’янкою рідні зорі, як і колись...
І те вікно...
Та Катерини там давно уже нема...
Той місяць тонкий не дивиться на економку, що так любила нас усіх.
Вже не звучить її там сміх, що так туманив нашу кров і наші мрії в коридорі...
А вчитель — “Ежели которьій” — Сергій Васильович Смирнов давно вже з Кам’янки пішов, як і мої шкільні всі друзі, і вчителює десь в Калузі.
І тільки ті ж над ставом зорі, де Вася Демський у конторі лишився в Кам’янці, де він із них усіх один, один не вчиться далі, хоч і хоче і шле мені сумні листи.
Не треба суму.
Краще ти покинь ставок і верби, й клени і жити приїжджай до мене.
Не треба слів, печальних ос: ми підемо у Наркомос 10, де у папері, наче в оспі, брати будують дім новий.
Не треба суму, любий мій!
Ти будеш вчитись у Сільгоспі. Ми формалізму знищим мури, — це так, як те, що я п...
[1930]
ДВА ВОЛОДЬКИ
У вагоні нікого.
Туманіє вікно...
На вокзалі росте, наростає тривога, і цивільних все менше...
Наступає
Махно.
Може, чую і бачу востаннє
рейки,
рейки,
що дзвонять, біжать і зливаються в синій,
смутній далині...
І гармонії срібне ридання про дитинство і юність мою нагадало мені...
Сплю.
Це сон, тільки сон,
мій солодкий, терпкий і кривавий...
Над холодним задуманим тоном колон бродять птиці якісь...
1 летить
у штиках і трояндах,
мов повстанців заквітчані лави, на далекі, на дивні, незнані, на сині
й чудесні моря, в коливанні крові й янтаря, зоря.
Проснувся...
Голий
лежу на канапі: звісилась ковдра, — блідо і в’яло — рука.
Товариство!
Я вуспівець знову,1 електрон у ВОАППі2!
Знову пісня моя і ярка, і дзвінка...
Знов я той, як у той, у 20-й, комунар стовідсотковий знов.
Як тоді, і натхнений, і юний, до Комуни
я крізь кров суперечок прийшов, як тоді, більшовик ніжноокий,
Я Іду,
і тікає бандитами мла, хоч у мене і криза була вісім років!
Прапор надав, і ворог із рук виривав ці тканини, шовково-криваві, — і хитався, і плакав зелений мій сад, — я тоді оглядався з журбою назад і дивився в огонь на хитання заграв, що до зор простяглися ласкаво крізь ночі на далекі фронти, на посьолок робочий, — щоб забути вагань моїх бред — і крізь Жовтень дивитись вперед.
Вісім весен і зим, вісім осен і літ, то тривога, то гніт, люті чорної дим налітали круками на мене,
рвали образів листя зелене, потрясали кістки ці безумні круки, і за те, що з собою на герці я виснажував марно всі сили не первий, рвали нерви і жили, і серце...
Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб на дворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе), — і поставить себе до
стін
ки.
1 не раз я ставав, але тільки-но брав,
тільки брав я до жуті солодкого мавза, — чорна павза
вибухала вогнем, як пожар:
“От чудак!
Це не так.
Я ж
кому н а р!”
Довго, довго я був із собою в бою... Обсипалось і знов зеленіло в гаю, пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
два Володьки в бою;
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар
і червоний фашист.
Другий
(той, що ішов на Ейхгорна),
очі мав не вперед, а назад і убік, — об’єктивно й по суті був чорний, або на-
ціонал-
більшовик.
Він співав Україну — повію, забуваючи другу, свою, що не зраджувала у бою своє ім’я ніколи, взята в зброї ворожої коло, не стогнала ніколи:
“Я гину...”
Вічно мокра од крові і поту,
Україна сільської голоти.
Перший теж Україну співав, де чавун і залізо морями клекоче,
Україну донецьких заграв,
Україну робочу.
Як дитина, що з криком “у — а” йде крізь болі на світ, у страждання вогні, гострі шпади схрестили востаннє в мені робітник і дрібний буржуа.
Довго був чорний бій: то один відступав, то хитався другий і згинався тугою дугою, доставав аж до п’ят головою, — і, здавалось, не встане ніяк, голови не відірве з землі, де накреслив ворожий гостряк п’ятикутню зорю на чолі.
Ніби серце гнило, — гнаний човен у морі печалі, — як дим,
а над морем і ним
небо чорне грозове було,
тільки блискавки — шпади літали!..
Од ударів то іскри, то дзень.
Вдарить перший: густішає тьма, вдарить другий: мов тьми і нема...
Од ударів то іскри, то дзень, —
це два велетні б’ються за ніч і за день.
Мозок танув і гув, —
я у розпачі був,
немов мої соняшні брами,
що до них я крізь кров
на вершини ішов,
що до них ми ішли тисячами, —
затуманились тоскно над нами
й наче танути стали, як дим...
Може, й серце гнило, — та не так це було.
Це здавалося лиш,
марно гнівом палало обличчя, —
і вперед, і назад
ми ішли, як раніш:
це маневри були стратегічні.
Я ж по місту ходив, як в огні:
все здавалось ворожим і рідним мені,
навіть співи звучали і щиро, й нещиро...
І хотів я розбить, розтрощить свою ліру
об розпечений брук,
забуваючи зовсім про зорі,
про мільйони восторжених рук...
Просто
був
я
тоді
панікьором.
Будні мчали вперед, електричні, ясні, а за ними і я на підбитім коні: два Володьки було у мені, що змагались на грані безодні: той за Вчора, а той
за Сьогодні.
В шумі гнівному зброй, як ізгой, серце гнане, безумне і хоре в ребра било, як дзвін на пожар...
Але я ж комунар!
Мусить там
мені бути не ховзько,
де упав той титан Маяковський,
на хвилевую радість катам!
Хай і серце-ізгой
в шумі гнівному зброй, —
та його я не дам на поталу:
мої предки змагались на Волзі, Дніпрі,
на Дунаї, Дінці і на Сені, —
я не той,
не з того матер’ялу, що Єсенін!
Надто довго боролися ми, продирались до сонця із тьми, щоб пішов хоч один з нас у морок.
Не обдурить ніколи нас ворог, бо натягнено рейки, як струни, якток...
Сонце ширить нам очі і груди:
з нас не буде
ніхто
дезертиром
Комуни.
День 26. У—З. VI. 1930.
Харків