Діти морських туманів

Треба прийти до школи в неділю і побілити стіни в нашому підготовчому класі…

Я вирішила неодмінно здійснити цей давній план, що зародився в мене ще кілька тижнів тому. Крістіна, певно, зрадіє, коли знову вийде на роботу після пологів. До того ж я сподівалася, що це допоможе мені позбутися прикрих думок, які пойняли мою душу, відколи Нікола через Гійома освідчився мені в коханні… А Ян усе мовчав, не казав ні слова про свої почуття…

Чим ближче підходила неділя, — а я добре знала, що хтось із них, Ян чи Нікола, захоче провести цей день у нас, — тим дужче тіпала мене нервова лихоманка. І от, кинувши в багажник усе, що могло знадобитися мені в школі, я помчала до Суверен-Мулена.

Директорові школи — всього кілька слів:

«Я готую сюрприз Крістіні Ферк. Прошу, нікому не кажіть, що я тут».

Сховавши машину за школою, я почувала себе у відносній безпеці аж до вечора.

День був теплий, хоч хмари і облягли небо. Я старанно водила малярським валиком по стіні. Навкруги було тихо-тихо — такою тишею завжди сповнена безлюдна школа в неділю.

Ніхто з людей, що проходили дорогою, прямуючи до церкви, навіть не глянув на вікна мого класу. Бо ніхто з них і гадки не мав, що хтось може бути зараз у школі. Тим-то я й здригнулася з несподіванки, коли перед полуднем почула добре знайоме торохтіння Янового мотоцикла. Звук той дедалі дужчав, аж поки нараз обірвався десь на північній околиці, біля в'їзду в село.

Невже й справді Ян? Ні, не може бути, щоб Капітан чи Гійом виказали йому мою схованку. Хто ж тоді?.. На всякий випадок я схопила светр, кошик з бутербродами і відступила в глибину кімнати, до дверей, готова щомить сховатися, як тільки…

Минуло кілька хвилин. На дорозі, за живоплотом із жостеру, промайнула чиясь постать. Так, це був Ян. Крізь засклені двері я бачила, як він неквапом пройшов на шкільне подвір'я, уважно розглядаючи все навколо, трохи поблукав навмання по майданчику, потім обійшов гойдалку, кілька разів штовхнув її і, схиливши голову набік, спостерігав, як вона, порожня, гойдається у повітрі.

Про що він думав у ту мить? Що привело його сюди в неділю?

Ось він підійшов до купи піску. Сів на невисоку кам'яну огорожу і втупився нерухомим поглядом кудись перед себе. Що згадував він у ту хвилину? Може, в його уяві ожили нетривкі, легенькі будинки з піску, що їх він ліпив на радість малечі якось під час перерви? А може, снив наяву і згадував оте тихе надвечір'я… Це було два тижні тому, дітей уже позабирали додому, і ми зосталися удвох біля купи піску. Марінетта видерлася йому на руки й принишкла там, потім, коли я її взяла, моє обличчя на мить торкнулося Янового чола…

За хвилину Ян попрямував до мого класу. Заховавшись у сусідній темній комірчині, захаращеній різними іграшками та навчальним приладдям, я бачила, як він увійшов до кімнати, вдихнув незвичні запахи.

«О! Нарешті Фанні зважилась… Ясно-блакитний колір, що ж, непогано… Трохи, правда, скидається на дитсадок…» — мабуть, подумав він. Узяв малярський валик, уважно оглянув його.

«Якщо він мокне у фарбі з учорашнього вечора, то завтра нікуди не годитиметься!..» — можна було прочитати на його обличчі.

Та ось моє серце закалатало сильно й часто. Ян сів за мій письмовий стіл. Спершись ліктями на кришку стола, уткнувся підборіддям в долоні і довго-довго сидів у такій позі, неквапливо розглядав усе навколо: маленькі столики, розставлені тісно один біля одного, нейлонову шворку, на якій висіли вчорашні малюнки дітей: рожево-зелено-блакитна симфонія квітучих яблунь. І ще — біля одного з вікон — дошка з «шедевром» моїх малюків: із пластиліну, соломки, камінчиків, скалок дзеркала та пофарбованих сірникових коробочок вони виконали нашу «творчу тему» за травень місяць: «Вода і сонце — наші друзі».

Обережно, навшпиньках, я підкралася до прочинених дверей і завмерла: мені хотілося зблизька розгледіти вираз обличчя мого друга, не пропустити жодного його жесту.

Зненацька Ян підвівся, відсунув стілець і, трохи примруживши повіки, пильно-пильно розглядав стіл. Не знаю чому, та мені раптом здалося, що якби наш директор увійшов до класу й запитав Яна, що він тут робить, той відповів би:

«Нічого, просто дивлюся на цей стіл… Він нагадує мені інші школи, там, у моїй далекій Норвегії… Поміж двома людьми — цілий світ. Ось цей дубовий стіл у маленькому французькому селі, що притулилося в западині серед невисоких зелених пагорбів… Молоденька вихователька день у день приходить сюди і сідає за нього… Чи не спадало вам на думку, що її не можна уявити без цього столу? Скажіть, хіба може вона жити десь далеко на чужині, серед безкраїх засніжених просторів, де по півроку лютує всевладна зима, а навколо, скільки око сягає,— самі тільки немов сокирою прорубані фіорди?..»