Таємниче полум'я цариці Лоани

На самому дні коробки я знайшов пакунок із листами, що були адресовані дідові. Якусь мить я вагався, не насмілюючись блюзнірськи проникати у чужі особисті таємниці. Але потім я заспокоївся, сказавши собі, що листи були написані дідусеві, а не навпаки, тож, позаяк адресати мені не чужі люди, я не винен їм ніякої шани.

Я розпакував листи, надто не сподіваючись цікавинок, але де там: відповідаючи на дідові листи, ці люди — вочевидь, вони були його друзями, і він їм довіряв, — непрямо говорили про те, що саме їм писав дід, тож завдяки цим листам дідова постать для мене ставала дещо зрозумілішою. Я дізнався, що він думав, з ким дружив, а кого остерігався, тримаючи на відстані.

Втім, лише побачивши пляшечку, я зміг, так би мовити, відтворити «політичний» портрет діда. Багато часу це не забрало. Звісно, до оповідок Амалії слід було ставитися дуже обачно, а от дідові листи були гарними свідками. Можна було навіть зауважити якісь деталі з його минулого. Врешті, я знайшов лист, адресант котрого (певно, дід розповідав йому в 1943-му про приключку з олією) хвалив діда за гарний учинок.

Отож діло було так. Я став проти вікон. Напроти в глиб кімнати стояли шафи, а поряд — письмовий стіл. Лише зараз я помітив, що на шафі, яка стояла просто переді мною, виднілася якась пляшечка заввишки сантиметрів із десять. У таких колись були парфуми. Пляшечка була з темного скла.

Мене охопила цікавість, тож, злізши на стілець, я поліз за нею. Кришка флакончика була туго закручена, на ній ще виднівся старий сургуч. Я зазирнув усередину, поколотив. Здається, пляшка порожня. Я насилу відкрив її, а потім зауважив, що всередині вона була немов поплямована якоюсь темною речовиною. Я відчув запах: тхнуло чимось огидним, схожим на гниль, що зсохлася десятки років тому.

Я знову покликав Амалію. Хотів спитати, чи не зна, бува, що це. Амалія звела очі й руки до неба і як засміється:

— А, так вона ще тут? Це рицинова олія.

— Рицинова олія? Проносне, якщо не помиляюся?

— Авжеж. Коли ви були дитиною, я частенько давала вам ложечку цієї олії. Небагато, лише аби ви могли сходити надвір, якщо у вас відмовляв шлунок. І відразу ж давала заїсти її двома великими ложками цукру, щоб ви не відчували, який у неї бридкий смак. Але вашому дідові, старому панові, дали щонайменше втричі більше за цю пляшечку!

Отож Амалія, яка колись часто чула цю історію від батька, повела мову про те, що спочатку дід продавав газети. Я заперечив, мовляв, то були книги, а не газети. А вона на своєму: ні ж бо, газети (принаймні це я так зрозумів). І в цю мить я втямив, що сталося просте непорозуміння. У цих краях продавця газет досі звуть газетярем, тож коли вона сказала «газетяр», я саме так і подумав, що дід продавав газети. Але натомість жінка вжила це слово так, як чула від інших, а саме говорячи про людину, яка пише статті для газет.

Як випливало з дідової кореспонденції, він аж до 1922-го працював журналістом у місцевій щоденній газеті соціалістичного спрямування. У той час, перед загрозою нового Походу на Рим, фашисти обходили двори з дубинами й гладили спини «підривним елементам». Утім, якщо вони дійсно хотіли когось покарати, то змушували невірного випити добрячу дозу рицинової олії, аби з того винесло всі збочені ідеї. І не ложечку, а щонайменше кварту. Отож саме тоді фашисти вдерлися до редакції газети, де працював дід. Рахуймо, що він народився десь у 1880-х, тож у 1922му йому було щонайменше десь років із сорок, а за каральників з дубинами були вдвічі молодші хлопці. Вони побили геть усе, включно із верстатами невеличкої друкарні, що розташовувалась тут-таки, повикидали з вікон усі меблі, але перш ніж розігнати всіх і забити двері навхрест дошками, молодики схопили двійко редакторів, яких лише знайшли на робочому місці, й нумо гамселити бідолах, поки душу не витрясуть, а на додачу ще й напоїли рициновою олією.