Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Оля відштовхнула від себе чорного каратиста. А Максим тим часом зв’язував ременем ноги, бо нападник продовжував фицатися.
- Ти ціла?
- Здається, що так.
- Звідки ти тут? Як ти мене знайшла?
- Ця подруга привела мене до тебе.
- Тобто - це жінка!? Цей «нінзя»?...
- Ти здивований? Дивися! – Оля рвучко зірвала темний каптур із нападниці.
Густі чорні коси розсипалися по перекошеному від люті обличчю.
- Ви ще пожалкуєте за це! «Чорні саламандри » нікому не прощають! – Вона сичала з люті, як гадюка.
- «Чорні саламандри », так називається ваша «шайка»?
- Ти ще дізнаєшся, хто вони такі, шмаркачу! – Вона кинулась грудьми на Максима, та Оля відкинула бандитку в куток.
- Посидь-но, он там! – пихнула її в груди. - Пізнаєш цю жінку, Максиме?
- Щось ніби знайоме.
- Це завідувач архівом, а по сумісництву голова шайки «чорних копачів », що грабує гробниці й старовинні поховання.
- Так це вона направляла цих громил, давала їм вказівки? А як замаскувалася. Хто б міг запідозрити, в цій діловій жінці, голову шайки грабіжників?
- Я сама б ніколи не повірила, поки не зіткнулася з нею коло пограбованого поховання. Ця зараза, скалічила людину. Вона намагалась вбити священика. Там, на пагорбі лежить поранений монах. А що це в тебе з рукою?
- Дрібниця. Ця «чорна пантера» чимось мене шкрябнула.
- Чекай, я погляну. Тут якесь залізко стирчить.
Із-під загостреної залізної зірочки, що стирчала в плечі Максима, виступала густа кров. Оля, мало не втратила свідомість, від вигляду рани, та все ж пересилила себе, й витягла з плеча маленьке зірчате лезо. Потім, розірвала вбрання й перев'язала рану.
Максим зціплював зуби, він був блідий від болю, та намагався триматися мужньо.
- Де ця, проста «архіваріуска», таким штучкам навчилася? Вона билася, ніби справжній спецназівець. Якби не ти, кохана, вона б тут мене прибила.
- Ти сказав кохана? Це що, зізнання?
- Ну, як тобі сказати, екстремальні обставини пришвидшують залицяння. Я тебе покохав, як тільки вперше побачив.
- Я теж любий!
Дівчина притулилась до юнака, й вони завмерли в поцілунку.
А в кутку звивалася гадюкою, зв’язана завідувач архівом.
Розділ 28. Шапка невидимка
Оточений із двох сторін бандитами й наляканий стріляниною Василько тремтів, притулившись спиною до відполірованого стовпа. Він хотів видряпатись на слизьку колону, але стіна була ніби з льоду. Колону так відполірували, що всі спроби піднятись па неї, хоч би на сантиметр були марні. Василько зрозумів, сховатись ніде, тому шкрябав від безсилля нігтями по глянцевій поверхні. Та ось його пальці, на ідеально відполірованій стіні, намацали невеличкий горбок. Для зору цей горбок був зовсім непомітним. Хлопець, інстинктивно, натиснув на виступ. Кнопка втопилась від легенького натиску, а біля самої підлоги, в колоні відкрився круглий люк. Василько, не роздумуючи шмигонув туди. Не встиг за хлопчаком закритися отвір, як позаду нього гупнув на підлогу, з розставленими руками, Зуб. Громило розраховував схопити втікача, пролетів по інерції й зіштовхнувся з Адміралом.
Усередині Василькової схованки було світло, а головне - видно все, що коїлось назовні. Хлопцеві навіть здалося - бандити, зараз, його помітять, та ті тільки розсипалися прокльонами. Адмірал не щадив Зуба, погрожував і роздавав йому тумаки. Василько, чув їхні слова так виразно, наче ніякої стіни між ними й не було. Здалося, ніби хлопця накрили великою шапкою невидимкою. Злодії ще довго сперечалися й вовтузилися біля Василькових ніг.
- Як ти міг його випустити? Ти знаєш, що зробить із нами Шеф?
- Може, «пацан» крізь землю провалився. Ти сам, Адмірале, винен. Навіщо почав стріляти? Я вже, майже, схопив те цуценя.
- Зараз, ти в мене провалишся! Дивись-но, ще мене звинувачує! Отримуй паскудо! – Адмірал зацідив рукою з пістолетом по лицю громили. Той зойкнув і впав біля колони. Кульгавий накинувся на лежачого і бандити щепилися клубком. Зуб усе поривався звестись на ноги й утекти, та настил був дуже слизький, і він кожен раз падав навколішки. Адмірал усе гамселив свого подільника, при цьому, теж ковзаючись, як корова на льоду. Урешті Зуб якось вивернувся і вкусив нападнику руку, що тримала пістолет. Той верескнув і позадкував до стіни. Його обдертий зад уперся в колону. Василько відсахнувся від прозорої стіни й забився в найдальший куток сховки. Адмірал переклав у здорову руку зброю й прицілився в Зуба, та вчасно, згадавши про недавній дивовижний танок кулі, сховав пістолета. Тим паче, що наляканий Зуб не збирався продовжувати атаку.