Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
На мерзлій землі лежало два трупи, тільки в якімсь незвичайнім одязі, такого одягу йому не доводилось іще на військових бачити: широкі „українські" штани й довгополі жупани; біля голови одного лежала шапка з червоним шликом . . .
— Залізяку на пузяку — геп! — гукнув хтось глумливо з юрби, і за цим вибухнув регіт багатьох здорових горлянок.
Тепер Василь зрозумів: це були „українці". їхні барвисті вбрання діяли, видимо, на присутніх так, як у далекій Еспанії (Василь про це читав) діє на биків червоний плащ матадора — викликає лють і ненависть.
Злізши з коня і протиснувшись у гущу, Василь довідався, що це були делеґати від українського повстанського отамана Горобця, що зайняв губерніяльне місто. їх прислав Горобець з дорученням схилити самарських повстанців до спільної боротьби з гетьманцями. Але з ними ото так „побалакали".
В одного з убитих на чолі була кривава рана у вигляді тризуба, і з того тризуба стікала яскравочервона смужка крови.
Серед тих, що дивились, Василь побачив Луку Нагаєнка, але той навіть не глянув на нього. Проте Василь відчув у всій його постаті ворожість до себе, згадав його ворожість до „полтави".
Лука, повторивши оте „залізяку на пузяку", вдарив ніском чобота одного з мерців у голову: голова, як чужа, як не зв'язана з тілом, підкинулась угору і знов упала на попереднє місце, на мерзлу землю.
У Василя закипіло на серці.
— „Убили... а навіщо ж із мертвих знущатись?!" — стиснув зуби. — Дикуни!"
А вголос спитався:
— А чого ж не склали з ними спілки?
Та йому ніхто не відповів. Тоді він ізскочив на коня й поїхав до міста, маючи намір з'ясувати все в штабі, в Молибоги. Звернув увагу на те, що серед стрічних військових були якісь нові озброєні люди, „неселяни". Ці говорили вже справжньою московською мовою, не так, як оті молибоги та луканьки з своїми незграбними „кадась", „діствительно" тощо. Біля штабу було цих неселян ще більше, а серед них зрідка попадались матроси. (Це приїхали кацапи-визвалітєлі)
При вході до штабу стояла дошка з написом угорі „Геть буржуазну брехню! Хай живе пролетарська правда!" На дошці руділа (на рудому папері надрукована) свіжа газета. Василь зліз з коня і став читати тую газету. В передовій статті було описано завоювання міста і сказано про те, як трудящі селяни під проводом пролетаріяту здобули перемогу над гідрою контрреволюції. „Особливо зворушлива була картина — писалось, — коли до міста увіходив у лаві бійців старий з довгою бородою селянин Варфоломей Побідоменко".
Василь читав і не йняв віри своїм очам: у цьому не тільки пролетарської, але й ніякої правди не було, бо місто брали самі селяни, а дід Вертя, що йому для більшої статечности почеплено довгу бороду, був у тій лаві не спереду, а ззаду і не йшов, а їхав на возі.
Під статтею був підпис якогось „Баріса".
В цій російській газеті був один український вірш — Омельків Деркачів вірш: „У Антанти і Петлюри завелися шури-мури". Василя це здивувало: Омелько — анархіст, а надрукував вірша в більшовицькій газеті. Але це здивування було від того, що він не знав одного, того, що іноді поетам так хочеться друкуватись, що вони ладні це робити де завгодно, хоч би й на собачій халабуді, що їде вулицею.
Коли він дочитував газету, з дверей штабу вийшов Молибога. Василь звернувся до нього поважним тоном:
—¦ Я до тебе як коменданта... маю справу...
— Який я в... матері комендант! — матюхнувся той. — Тепер комендант — Нікітін. Іди, балакай з ним...
— Який Нікітін ?
— Комуніст.
Василь згадав, що таке прізвище мав той золотозубий матрос, що колись приїздив на їхній перший з'їзд від якогось „центру".
Сам же Молибога був тепер зав. ЗАГС-у. А як Василь не зрозумів цього слова, він пояснив:
— Савєцький піп. От як будеш женитись, приходь, умить звінчаю...
Від'їхавши від штабу, Василь зустрів на вулиці Овечку Йвана.
— Що це у вас таке? — сказав. — Якісь нові люди... порядки...
— Ет! — махнув незадоволено рукою Овечка. — Перевернулось усе дриґом. Хто завойовував, а хто посів! Отак у нас, у мужиків, усе півтора людського (народний вислів, означає: несповна розуму)