Твори в 4-х томах. Том 2

— І взагалі з нічого, — мовив Старий.

— Так. Там, де ми банкрутуємо, де ми пропадаємо від голоду, він робить гроші. Проте мій індієць дуже інтелігентний чоловік. Він цінує мене. Для нього я уособлюю європейську організованість. Я оце саме їздив організовувати пункти по вербуванню тубільців. А це забирає час. Треба справити враження. Я не бачив сім'ї три місяці. Усі пункти вже організовано. Усе можна легко зробити й за тиждень, але враження буде далеко не те.

— А де ж ваша дружина? — спитала його моя дружина.

— Вона з донькою чекає на мене вдома, на плантації, де я працюю управителем.

і— Вона вас дуже любить? — спитала моя дружина.

— Мабуть, бо інакше давно б пішла від мене.

— Скільки років вашій доньці?

— Пішов чотирнадцятий.

— Мабуть, гарно мати доньку.

— Ви навіть не уявляєте собі, як це гарно. Це ніби друга дружина. Розумієте, моя дружина знає все, що я думаю, що кажу, в що вірю, що можу зробити й чого не можу зробити та ким не можу стати, одне слово, все. Так само і я знаю все про дружину, геть усе. Але тепер в сім'ї є нове створіння, якого ви не знаєте, яке не знає вас, яке любить вас, хоч не знає, і незнайоме вам обом. Таке чудове створіння, ваше і водночас чуже, дякуючи якому всі ваші розмови… як би це краще пояснити? Ну, воно, так би мовити… для вас… для вас обох як ото кетчуп [56] Хейнца до страви, щодня.

— Це чудово, — зауважив я.

— У нас є книжки, — провадив він далі.— Тепер я не спроможний купувати нових книжок, але ми завжди можемо поговорити. Порозмовляти, обмінятись думками — це так цікаво. Ми обговорюємо все. Геть усе. У нас широкі інтереси. Раніше, коли в нас була шамба, ми передплачували «Квершнітт». Це створювало враження приналежності до дуже блискучої плеяди людей. Людей, з якими ми хотіли б спілкуватись, якби це було можливо. А ви знайомі з цими людьми? Адже ви, мабуть, з ними зустрічались?

— З декотрими, — відповів я. — 3 одними в Парижі. З іншими в Берліні.

Я не хотів розбивати ілюзії цього чоловічка, тож і не став наводити подробиць про цих блискучих людей.

— То чудові люди, — збрехав я.

— Як я заздрю вам, що ви їх знаєте, — мовив він. — А хто, на вашу думку, великий письменник в Америці?

— Мій чоловік, — відповіла моя дружина.

— Ні, це в вас говорить сімейна гордість. Справді — хто? Звісно, не Ептон Сінклер і не Сінклер Льюїс. Хто ваш Томас Манн? Хто ваш Валері?

— У нас немає великих письменників, — відповів я. — Усім нашим хорошим письменникам завжди в певному віці щось робиться. Я міг би пояснити, але довго слухати і надокучить вам.

— Поясніть, прошу, — аж стрепенувся він. — Для мене це велика втіха. Це ж бо найкращі хвилини життя. Життя духовноґо. Це вам не полювання на куду.

— Ви ж іще нічого не почули, — сказав я.