Твори в 4-х томах. Том 2

— От дивина! — зауважив чоловічок у тірольському капелюсі.— А скажіть-но, якої ви думки про Рінгельнаца?

— Чудовий письменник.

— Ага. То Рінгельнац. вам до вподоби. Гаразд. А якої ви думки про Генріха Манна?

— Не дуже високої.

— Ви певні?

— Принаймні читати його я не можу.

— Атож, зовсім нікудишній письменник. Бачу — в дечому наші думки сходяться. Що ви тут поробляєте?

— Полюю.

— Сподіваюсь, не на слонову кістку.

— Ні. На куду.

— А от навіщо полюють на куду? Ось хоча б ви, розумна людина, поет, а вбиваєте куду.

— Досі я не вбив жодного, — відказав я. — А проте ми вперто полюємо на них ось уже десять днів. І були б уполювали одного сьогодні, якби не ваша автомашина.

— Знову вона, бідолаха? А вам слід пополювати бодай рік. На кінець чого тільки не настріляєш і починаєш жалкувати. Полювати на якусь одну тварину — безглуздя. Навіщо ви це робите?

— Бо мені так іїодобається.

— Ну, якщо подобається… А скажіть щиро, як вам Рільке?

— Я читав тільки одну його річ.

— Яку саме?

— «Корнет».

— І вона вам сподобалась?

— Так.

— А мені не вистачає терпіння читати його. Суцільний снобізм. От Валері — зовсім інше. Я розумію Валері, хоч і в нього чимало снобізму. Добре, що ви хоч слонів не стріляєте.

— А я б охоче вбив якого-небудь здоровецького.

— Якого саме?

— Та з бивнями фунтів на сімдесят. Чи й трохи меншого.

— Бачу, в дечому наші думки розходяться. Однак мені приємно познайомитись з представником великої плеяди старого доброго «Квершнітта». Скажіть, а як пише Джойс? Я не такий — багатий, щоб купити його книжку. А Сінклер Льюїс — нікчема. Його я купив. Ні, ні, поговоримо про це завтра! Ви не проти, якщо я отаборюся поруч? Ви тут з друзями? У вас компаньйон з білих мисливців?

— Я тут з дружиною. Будемо дуже вам раді. Є ще один білий мисливець.

— А чого він зараз не з вами?

— Він вважає, що на куду треба полювати наодинці.

— Краще на них не полювати зовсім. А хто він? Чи не англієць?

— Так.

— Якийсь мерзотник?

— Ні, дуже хороша людина. Вам він сподобається.

— Гаразд, вам треба їхати. Тож не буду затримувати. Сподіваюсь, що завтра прбачимось. Аж дивно, що ми отак зустрілися.

— Справді,— мовив я. — Завтра механік огляне вашого ваговоза. Постараємось допомогти вам.

— На добраніч, — сказав він. — Щасливої дороги.

— На добраніч, — відповів я. Ми рушили, і я бачив, як він ішов до багаття, махаючи рукою до тубільців. Я не спитав його, ні чому це при ньому два десятки тубільців із Центральної Африки, ні куди він їде. За всю розмову я в нього нічого не спитав. Не люблю розпитувати: там, де я виріс, це вважається нечемним. Але ж ми не бачили білої людини ось уже два тижні, відколи виїхали з Бабаті на південь, і ось на цій дорозі, де тільки випадково зустрінеш торговця-індійця, а то все безперервні валки тубільців, біженців з голодного краю, та здибати чоловіка, який у своєму тірольському костюмі нагадує персонаж із карикатури Бенчлі, знає моє прізвище, величає мене поетом, читає «Квершнітт», шанує Йоахіма Рінгельнаца і готовий поговорити про Рільке — то вже щось дивовижне! І саме тут, на довершення цього, фари вихопили з темряви три високі, конічні купи, що парували на дорозі попереду. Я знаком звелів Камау спинитись, і машина загальмувала просто перед тими купами. Бони були два чи три фути заввишки, і коли я торкнувся однієї,— вона була ще зовсім тепла.