Твори в 4-х томах. Том 2

— Тубільці тут справді цікаві. Ось послухайте… — І Кандіскі став щось жваво розповідати їм.

— Уся біда в тім, — сказав я Старому, — що коли я полюю на пагорбах, мене не полишає думка, що ці бестії внизу, на солонці. Самиці зараз на пагорбах, але не думаю, щоб з ними були й самці. Приходжу ввечері на солонець, а там сліди! Таки справді навідувались на кляту сіль. Певно, вони ходять туди в будь-який час.

— Може, й так.

— Я певен, що там щоразу нові самці. Видно, вони навідуються до солі раз на кілька днів. Деякі, безперечно, вже полохані: адже Карл застрелив одного. Якби ж то він був убив його відразу, а не ганявся по всій окрузі. Господи, хоч би раз поклав щось першою кулеюі Дарма, найдуть нові куду. Нам лишається тільки чекати: не могли ж вони геть усі дізнатись про нас. Проте він добряче-пополохав тутешню дичину.

— Він щоразу так хвилюється, — сказав Старий. — Але хлопчина хороший. Пам'ятаєте, як гарно він тоді поклав леопарда? Кращого пострілу годі й бажати. Нехай вони трохи заспокояться.

— Атож. Я не маю на нього ніякого зла,» хоч і лаюсь.

— А якби вам засісти біля солонцю на цілий день?

— Таж почав кружляти клятий вітер і порозносив наш запах на всі боки. Тепер уже нема сенсу сидіти там, хіба що далі поширювати його. Може, вітер ущухне. Сьогодні Абдулла прихопив із собою відро попелу.

— Так, я бачив, як він ніс.

— Отож коли ми підібрались до солонцю, — вітер ані дмухне, та й розвиднілось досить, щоб стріляти. Абдулла вже перевіряв попелом, чи немає вітру. Я наказав тубільцям спинитись — і з Абдуллою тихо став пробиратися вперед. На мені були черевики1 на повстяній підошві, а земля там пухка й чорна. І все ж наполохали поганця ярдів за п'ятдесят.

— А вуха в куду-ви коли-небудь бачили?

— Чи бачив я вуха в куду? Та якби побачив у якогось поганця, його б давно вже оббілували.

— Так, це хитрі бестії! — погодився Старий. — Щось мені не до вподоби оце полювання на солонцях. А вони не. такі й хитрі, як воно здається. Вся біда в тім, що ви полюєте на них якраз т, ам, де вони особливо сторожкі. Адже їх стріляють на солонцях споконвіку.

— Саме в цьому й весь смак, — відказав я. — Я ладен полювати так і місяць. Люблю полювати з засідки. Не треба гасати, пріти. Бо нічого не треба робити. Сиди собі, лови мух і годуй ними мурашиних левів у пилюці. Приємно! Тільки якби ми мали час…

.— Отож-бо й воно. Часу мало.

— Так от, — казав тим часом Кандіскі моїй дружині,— ви неодмінно мусите подивитися оці великі нгоми — танці на тубільних святах. Це справжні національні танці.

— Послухайте, — сказав я Старому. — Отой другий солонець, Де я був звечора, найкращий, якби тільки 'не та клята дорога поблизу.

— А слідопити кажуть, що туди йдуть лише дрібні куду. Та й надто він далеко. Вісімдесят миль туди й назад.

— Знаю. Але ж там були й сліди чотирьох великих самців. Сам бачив. Та якби не вчорашній ваговоз, А що, як засісти там'